Стівен Кінг - Інститут

вельми коштовну нагороду. Але наразі можливість побути на самоті дійсно скидалася на нагороду. — Ти ж отримав свій укол?

— Так.

— Якщо почне боліти рука або відчуєш запаморочення, то скажи мені чи іншому доглядачеві, окей?

— Окей.

Він уже прочинив двері, та не встиг увійти, коли Ґледіс схопила його за плече і розвернула до себе. На обличчі була та сама посмішка метрдотеля, але пальці сталевою хваткою вп’ялися йому в плоть. Не так сильно, щоб заболіло, але достатньо, щоб попередити про імовірний біль.

— На жаль, жетонів ти не отримаєш, — сказала вона. — Я в Тоні й не питала. Мені все розказав знак у тебе на щоці.

Люку хотілося відповісти: «Не потрібні мені твої срані жетони», але він змовчав. І боявся він не чергового ляпаса, а того, що від звуку свого власного голосу — слабенького, невпевненого, спантеличеного голосу шестирічної дитини — він розплачеться просто перед Ґледіс.

— Дозволь дати тобі одну пораду, — сказала вона, на цей раз уже не всміхаючись. — Затям собі: ти тут для того, щоб служити, Люку. А це означає, що тобі треба швидко подорослішати. Тобто тверезіше дивитися на життя. З тобою відбуватиметься багато речей. І не завжди це будуть хороші речі. Ти можеш бути молодчинкою й отримувати за це жетони, а можеш бути паскудником і не отримувати їх. Ті не дуже хороші речі стануться з тобою так чи інакше, тож як тобі вчинити? Відповідь досить очевидна.

Люк нічого не відповів. Проте Ґледіс знову запосміхалася — тим самим посміхом метрдотеля, що наче промовляв: «О так, сер, я цю ж мить проведу вас до столика».

— Ще літо не мине, а ти вже повернешся додому і житимеш так, наче цього всього не було. А як щось і пригадаєш, то не ясніше, ніж звичайний сон. Але поки це не сон, чому б тобі не зробити своє перебування тут якомога комфортнішим? — Вона розслабила хватку і легко підштовхнула його до дверей. — Мабуть, тобі слід трохи перепочити. Іди приляж. Ти бачив цятки?

— Ні.

— Ще побачиш.

Вона дуже м’яко зачинила за ним двері. Люк сновидою пройшовся до ліжка, що було не його ліжком. Ліг, поклав голову на подушку, що була не його подушкою, і впер погляд у порожню стіну, в якій не було вікна. І цяток на ній теж не було — про що б то не йшлося. У голові промайнула думка: «Хочу до мами. О Господи, як же я хочу до мами».

І на цьому Люк не витримав. Він впустив пакет із льодом, затулив долонями очі й розплакався. Чи піддивлявся хтось за ним? Чи прислухався до його схлипів? Байдуже. До цього йому вже не було діла. Люк плакав, поки не заснув.

9

Коли Люк прокинувся, то почувався трохи краще — свіжіше чи що. Він помітив дві речі, які хтось заніс у його кімнату, поки він був на ланчі й знайомився зі своїми новими чудесними друзями Ґледіс і Тоні. На столі стояв ноутбук. «Макбук», як у Люка вдома, тільки старіша модель. Друга річ — маленький телевізор на підставці в кутку.

Спершу Люк пішов до комп’ютера, ввімкнув його і, коли пролунала знайома трель «Макінтоша», відчув ще один приплив туги за домівкою. Замість віконця для пароля перед ним з’явився синій екран з повідомленням: «ЩОБ ВІДКРИТИ, ПОКАЖІТЬ НА КАМЕРУ ОДИН ЖЕТОН». Люк кілька разів поклацав клавішу «Return», знаючи наперед, що діла не буде.

— Ах ти ж суча срань.

А тоді, попри весь жах і сюрреалізм ситуації, Люк не втримався і засміявся. Смішок вийшов різкий і короткий, але щирий. Чи відчував він деяку зверхність (може, навіть зневагу) при згадці про дітей, які канючать жетони на вин­ні коктейлі чи сигарети? Звісно, що відчував. Чи думав він: «Я такого ніколи не робитиму»? Звісно, що думав. Коли Люк міркував про дітей, які пили й курили (хоча траплялося таке нечасто, бо знаходились і важливіші теми для роздумів), то неодмінно згадував про лузерів-готів, які слухають «Пантеру» і малюють криві дияволові роги на джинсових куртках, згадував невдах — таких тупих, що вони плутають акт бунтарства з путами залежності. Люк навіть не припускав, що може до такого опуститися, але ось, будь ласка: він вдивляється в чистий синій екран ноутбука і клацає клавішею, мов той щур у скрині Скіннера[48], який молотить лапкою по важелю заради якогось поживного пластівця чи кількох кристалів кокаїну.

Люк закрив ноутбук і схопив дистанційний пульт від телевізора. Він майже не сумнівався, що зараз перед ним з’явиться ще один синій екран із повідомленням про те, що для ТБ йому також знадобиться жетон або жетони, але натомість виринув Стів Гарві, який брав інтерв’ю в Девіда Гассельгоффа[49], розпитував про те, що б Гофф хотів устигнути зробити перед смертю. Аудиторія сміялася над дотепними відповідями Гоффа.

Кнопка «меню» на пульті викликала вказівник системи «Директ-ТВ», подібний до того, який був у Люка вдома, але так само, як і ця кімната чи ноутбук, не ідентичний. Попри великий вибір кінофільмів і спортивних передач там не знайшлося мережевих чи новинних каналів. Люк вимкнув телевізор, поклав на нього пульт і роззирнувся.

Окрім дверей, що вели в коридор, у кімнаті їх було ще двоє. Одні — від стінної шафи. Там висіли джинси, футболки (їх не намагались скопіювати з Люкових, і від цього вже було легше), кілька сорочок, дві пари кросівок і одна пара капців. Взуття на твердій підошві не знайшлося.

Інші двері відчинялися до маленької, до блиску вилизаної ванної кімнати. На раковині була пара зубних щіток, іще не розпакованих, а також непочатий тюбик пасти «Крест». У добре вкомплектованій медичній шафці Люк побачив зубний еліксир, пляшку дитячого тайленолу з чотирма таблетками, дезодорант, кульковий інсектицид «Діт», пластирі та ще кілька препаратів — одні корисні, другі не дуже. Єдина річ, котрою хоч якось можна заподіяти собі шкоди, — це кусачки для нігтів.

Люк причинив дверцята шафи і глянув на себе в дзеркало.

Волосся розкосмачене, під очима темні кола («кола від дрочки», як би їх назвав Рольф). Він начебто помолодшав і постарішав одночасно, і це було дивно. Він оглянув травмовану мочку правого вуха і побачив малесеньке металеве коло, вкарбоване в злегка почервонілу шкіру. Люк не сумнівався, що десь там, на поверсі «В», або «С», або «D», сидить комп’ютерний технік, який може відстежити будь-які його пересування. Може, і просто зараз відстежує. Лукас Девід Елліс, який планував отримати дипломи МІТ і Емерсона, знівелювався до цятки, що блимає десь на комп’ютерному екрані.

Люк повернувся до своєї кімнати («Це просто кімната, — проговорив він до себе, — просто кімната, і ніяка вона не моя»), знову роззирнувся і збагнув одну гнітючу річ. Книжок не було. Жодної. Це так само кепсько, як і відсутність комп’ютера. Може, навіть гірше. Люк піді­йшов до комода і став висувати одну за одною шухляди, сподіваючись знайти хоч Біблію чи Книгу мормонів, які інколи підкладають у готельних номерах. Але побачив тільки охайні стосики білизни і шкарпеток.

Що ж тоді лишається? Інтерв’ю Стіва Гарві