Лана Вернік - Межі пристойності, Лана Вернік

— Ні, — цей сивий починав його дратувати.

— Але..

— Для чого? Вона не продасть вам каблучку. Це її спадок.

— Ну… Але ж ми родичі.

— Так. Родичі… — Артур, погоджуючись, кивнув. — Я так розумію, що у вашій родині не прийнято говорити про справжню причину смерті Андріса?..

— Чому ви так вирішили?

— Онук вашого дядька, Маріс, він гонщик. Нещодавно після аварії йому ще відновлювали вуха...

— Звідки ви все це знаєте? — здивувався Іварс.

— Знаю… а от Маріс не знає подробиць загибелі свого двоюрідного дядька. Коли його запитали — він сказав, що той просто невдало пірнув і втопився... Ви всі виїхали завдяки допомозі Астрід за кордон, а потім всі, дружно, просто “забули” про її існування... — Артур покрутив склянку — не знав куди подіти руки.

— Артуре… Ви дивитеся на всю цю історію зі свого боку і бачите її ТАК, а я зі свого бачу її ІНАКШЕ. Мій брат Валдіс теж має свою позицію у цьому питанні, як і моя мати. Вона вчинила так, як вчинила. Я не можу її за це засуджувати, Бог і так покарав її ясним розумом в такому віці...

— Вона жива? — глянувши на чоловіка спідлоба, запитав Артур.

— Так…

Злата підняла голову від книжки, коли Артур зайшов до спальні.

— Ти не спиш? — запитав він.

— Ти так сварився… щось сталося?

— Дещо сталося, але я не готовий тобі зараз все розповісти. Переварю, для початку, це сам і потім, обов’язково, все розповім тобі. Добре? — запитав Артур, лягаючи поруч з дружиною, обіймаючи її зі спини, зариваючись обличчям в її волосся та кладучи руку їй на низ живота. Злата відклала книгу і поклала свою руку поверх його, щільніше притуляючись до нього спиною.

— Добре, тільки недовго… Бо мені цікаво, хто той ненормальний, що наважився з тобою сваритись, — посміхнулась вона. — Це не по роботі?

— Ні. Не по роботі…

— Я не підслуховувала, просто “fuck" і "fucking" лунало так голосно...і часто…що я...

— Я обговорював з одним чоловіком допустимі межі пристойності...

— Тобі дзвонив твій батько? — здивувалась вона.

— Ні, ти що? Ще я з батьком англійською не сварився…

— А хто?

— Злато, ну ти ж погодилася трохи почекати, — усміхнувся Артур.

— Я вже трохи почекала, — Злата відсунулась і лягла на спину, повернувши до нього обличчя.

— Як ти? Не нудить? Нічого не болить?

— Все добре, почуваю себе чудово, але мені так набридло лежати… я б пішла на прогулянку...

— Сонечку, не можна, лікар же сказав два тижні відлежатися, — Артур притулився чолом до її скроні.

— Я знаю, це я так, озвучую свій стан… А ще, я хочу сиру… Отого блакитного, що ти подаєш до яєчні…

Артур посміхнувся.

— Данаблю? Тобі який? І скільки принести?

— У зеленій фользі є? — він кивнув, а Злата усміхнулась. — Неси все, що є...

— Це вже почався той період, що я думаю? — Артур підвівся з ліжка, усміхаючись, Злата винувато усміхнулась йому у відповідь і вказала пальцем на свій живіт.

— Це не я. Це все вони.

— Я боявся, що твої хочухи будуть більш складними. Принести лише сиру? Може ще щось?

— Шоколад. Чорний.

— Е-е-е-е… Гаразд!

Про свою розмову з Іварсом Артур розповів Златі через тиждень. За цей час він встиг поговорити по скайпу з іншим братом її діда, Валдісом. Той жив у Відні, був музикантом, а саме скрипалем. Грав в оркестрі. Мав сина Андріса (на згадку про брата), також музиканта, і двох онуків. Коли Валдіс дізнався про вчинок матері, то дуже сильно з нею посварився і не спілкувався з нею і братом досить тривалий час, тридцять років. Підтримував зв’язок лише з батьком, якого не стало сім років тому. На похороні вони поновили формальне спілкування.

Ще раз говорив з Іварсом, той розповів про себе. Він художник. Успішний. Колекціонує витвори мистецтва. У нього два сина, обоє архітектори, і донька, педіатр. Дуже цікавився життям своєї небоги, її дітьми... шкодував, що ніхто з них не знав і не здогадувався про вагітність Астрід. Можливо, тоді все було б не так... Але, вже як є.

Обидва діда прагнули зустрічі. Злата сприйняла новину про родичів з хвилюванням і Артур дуже переживав, щоб її стан через це не погіршився, та все пройшло добре.

Діди приїхали до них недільного ранку з величезними букетами квітів і фруктовими кошиками. Якщо до цієї зустрічі вони і мали якісь сумніви щодо їхніх родинних зв'язків, то зовнішність Злати розбивала ці сумніви вщент: вона була майже копією Астрід, але з очима Андріса…

Зустріч була дуже емоційною і теплою. Іварс привіз їй сережки... Сказав, що вони мають належати їй. Ще мав бути ланцюжок з кулоном, але Андріс не встиг закінчити ту свою роботу… Зв’язалися скайпом з Андрієм, і Іварс сказав, що хоче, аби хлопець приїхав до нього в гості, що найближчим часом він займеться цим питанням.