Валентин Лукіч Чемеріс - Сини змієногої богині

війська Зопіріона, одного з полководців Олександра Македонського, який 331 року до н. е. обложив місто. Завдавали їй клопотів – і значної шкоди – гетські племена ватага Буребісти, які, захопивши місто, надто його зруйнували. У першій та другій половині третього століття нашої ери Ольвія двічі була поруйнована – готськими племенами, тоді багато мешканців покинуло місто і життя в ньому ледь-ледь жевріло. Підмив ґрунту і сповзання в лиман корінного берега призвело до того, що 17 гектарів Ольвії опинилося під водою. «Решту заносять пилом степові вітри, ховаючи під нашаруванням ґрунту, порослого типчаком і тирсою безцінні скарби духовної та матеріальної культури стародавніх греків. І цей летаргійний сон полісу, – пише письменник Олександр Глушко в журналі «Вітчизна» за 2002 рік («Варвари, або Ольвійська драма»), – тривав понад півтори тисячі років».

Відкрив Ольвію член Петербурзької академії наук Петро Симон Паллас, який досліджував 1794 року урочище «Сто могил» біля гирла вузького лиману. Проте перші систематичні розкопки античного міста розпочалися лише на початку двадцятого століття. Вони пов’язані з ім’ям видатного вченого-археолога Бориса Володимировича Фармаковського, який не тільки півтора десятки років проводив ґрунтовні дослідження залишків Ольвії, а й запобігав їхньому пограбуванню.

Звичайно, цілковито убезпечити цю унікальну пам’ятку античності від різного штибу «джентльменів удачі», так званих «чорних археологів», завжди було важко. Як свідчать історики, ще до революції в сусідньому селі Парутиному існував доволі прибутковий промисел з продажу ольвійських старожитностей. Частина з них злодійськими шляхами переправлялася й за кордон.

Але навіть у найтяжчі часи, спричинені революціями, війнами, економічними, соціальними та іншими негараздами, держава вживала заходів, аби максимально захистити Ольвію. 1921 року український уряд приймає постанову, згідно з якою територія античного поліса з його некрополем береться під державну охорону. 1924 року ця пам’ятка стародавньої історії оголошується національним надбанням України. Влада застерігає охочих до наживи, що проведення самочинних розкопок та приховування знайдених речей тягнуть за собою кримінальну відповідальність. 1926 року новостворений державний заповідник «Ольвія» підпорядковується Наркомосвіті, а 1938 року – передається Академії наук України в складі Інституту археології, де й перебуває й досі.

Вжиті заходи істотно обмежували протизаконні дії шукачів скарбів. Але, зрозуміло, цілком захистити від них відкриту з усіх боків заповідну територію вони аж ніяк не могли. Грабіжницькі розкопки Ольвійського городища, некрополя тривали й за радянських часів. Скарби, заховані у землі стародавнього міста, завжди принаджували до себе всіляких злочинців, шахраїв, котрі своїми діями завдавали непоправимої шкоди заповіднику.

Проте таких масштабів вандалізму й розбою, що спостерігається в наші дні і які здатні призвести до остаточного знищення цієї безцінної пам’ятки античності в Україні, історія ще не знала.

Чи могли ще десять років тому бодай подумки уявити собі археологи, які бережно, по сантиметру очищають, досліджують нашарування тисячоліть на Ольвійському городищі й некрополі, що саме в незалежній Україні злетяться сюди чорним воронням новітні варвари, озброєні вже не списами й дротиками, а потужною землерийною технікою і найсучаснішими приладами, здатними бачити заховане під землею. В захланному розшуку скарбів, засліплені очікуваною наживою, вони не зупинятимуться ні перед чим – аж до фізичного усунення таких же хижаків з конкуруючих зграй… Грабіжниками по-варварському розкопано понад 9300 квадратних метрів Ольвійського некрополя (виявлено близько тисячі шурфів). Окрім того, його територію почали використовувати як звалище побутового сміття й навіть захоронення трупів домашніх тварин.

Приїхали. Не кажу вже про знищення сучасними вандалами історичного середовища. Більшої наруги над могилами ольвіополітів, які, створивши й залишивши нам з вами непересічні зразки античної культури, упокоїлися в цій землі півтори-дві тисячі років тому, важко уявити.

…Історичні надра заповідника й далі по-варварськи спустошуються (це при тому, що влада формально ставиться до збереження заповідника. – В. Ч.) майже на очах у місцевих властей і правоохоронців. Безцінні скарби античної культури з’являються на чорних ринках Одеси, Миколаєва, Херсона, Києва, інших міст України, якимось чином (?!) прослизають крізь митні кордони за рубіж, поповнюючи приватні колекції тамтешніх мільйонерів і час від часу з’являючись на міжнародних аукціонах. І то добре, якщо вони потраплять у музеї. Як сталося це свого часу з золотим ольвійським намистом з метеликом, яке посіло своє місце в експозиції знаменитого Нью-Йоркського Метрополітен-музеума США. В більшості ж випадків сліди найцінніших ольвійських знахідок, перетнувши кордон, зникають назавжди».

І далі письменник пише у своїй статті, що криком кричить і благає захистити Ольвію: «Знаючи, що в Ольвії немає охорони, вони (новітні вандали й грабіжники. – В. Ч.) прибувають сюди великими (іноді до 100 чоловік) групами, нерідко з екскаваторами, бульдозерами, електронними приладами, здатними бачити не тільки метал, а й підземні порожнини. І починають безжалісно трощити, плюндрувати все, що не становить для них матеріальної цінності й чого не можна продати за великі гроші. Аби убезпечити себе від небажаних свідків, тримають на чатах озброєних, аж до автоматів Калашникова, молодчиків. Поткнешся – можеш дістати й кулю».

Грабіжники добувають скарби, що оцінюються в 100 і 250 тисяч доларів, і ці суми, минувши державу, пливуть до кишень нечесних ділків.

«Стало модним сьогодні серед так званих «нових українців» прикрашати свої «хатинки», що, мов з води, виростають на околицях міст, якимись раритетами. Фрагменти колон чи інших конструкцій стародавніх будівель вмонтовуються в стіни новітніх палаців, інтер’єри прикрашаються античними скульптурами. Уявляєте, який шик: модерн і камінь, обтесаний руками, скажімо, доісторичного трипільця, чи мармурова стела з Ольвії. Знай наших! І аби втішити власний гонор, такі новоспечені товстосуми ладні викласти за раритет кругленьку суму».

Можна ще і ще цитувати цю статтю-крик, статтю-застереження, статтю-біль, але обмежусь, за браком місця, лише одним абзацом, що звучить для нас усіх як напучення на майбутнє:

«…Я бачив руїни Римського форуму і Колізею, ходив очищеними від вулканічного попелу вуличками Помпеї, побував у долині давньогрецьких храмів на Сицилії. А все одно, коли сходив на землю Ольвії, відчував те саме хвилювання, що й у дитинстві (коли автор вперше