Жорж Санд - Консуело

вона домагається, щоб відчинили яку-небудь гримерну, де немає навіть найнеобхіднішого. Хоча костюмеркам і заплачено, але костюм або не готовий, або погано сидить. Покоївки, що допомагають одягатися, — до послуг усякої іншої, крім жертви, приреченої на це маленьке катування. Дзвіночок дзенькає, бутафор верескливим голосом кричить по коридорах: «Signore е signori, si va cominciar!»[289] — страшні слова, які дебютантка не може чути без здригання. Вона не готова, вона квапиться, у неї лопаються шнурки, вона рве рукави, криво надягає мантилью, а діадема її впаде при першому кроці, зробленому на сцені. Вся тремтяча, обурена, знервована, майже в сльозах, вона мусить з'явитися з небесною посмішкою на вустах. Голос її має звучати чисто, гучно, впевнено, а тут стискається горло й серце готове розірватися… О! Всі ці квіти, які дощем сиплються на сцену в хвилину тріумфу, містять у собі тисячі шипів!

На щастя, Консуело зустріла Кориллу, і та, взявши її за руку, сказала:

— Ходімо до моєї гримерної. Тезі сподівалася проробити з тобою ту ж штуку, яку спочатку викинула зі мною. Але я допоможу тобі хоча б для того, щоб її роздратувати. Принаймні помщусь їй. А ти, Порпоріно, ти так ідеш угору, що я ризикую виявитися переможеною всюди, де матиму нещастя зустрітися з тобою. Ти тоді, звичайно, забудеш, як я поводжуся тепер, а пам'ятатимеш тільки те зло, що я тобі зробила.

— Зло? Та яке ж зло ви мені зробили, Корилло? — перепитала Консуело, входячи до гримерної своєї суперниці й починаючи одягатися за ширмою, у той час як німецькі покоївки поралися біля обох артисток, які без побоювання могли говорити між собою по-венеціанськи. — Справді, вже не знаю, яке зло ви мені зробили, щось не пам'ятаю.

— Уже саме те, що ти говориш мені «ви», немов герцогиня, що зневажає мене, доводить, що ти сердишся на мене.

— Та я, дійсно, не пригадаю, які ти мені заподіювала неприємності, — мовила Консуело, пересилюючи відразу, викликану дружнім звертанням до жінки, у якої з нею було так мало спільного.

— І ти говориш правду? — запитала Корилла. — Невже ти настільки забула бідолашного Дзото?

— Я була вільна й мала право його забути, — відповіла Консуело, підв'язуючи до ноги королівський котурн із мужністю й цілковитим самовладанням, які дає часом захоплення улюбленою справою, і, вирішивши спробувати голос, вивела блискучу руладу.

Корилла, бажаючи не відставати від неї, відповіла іншою руладою, але, раптом обірвавши її, кинула покоївці:

— Та не затягуйте ж мене так, чорт забирай! Чи не думаєте ви часом, що одягаєте нюрнберзьку ляльку? Ці німкені, — вела далі вона по-венеціанськи, — зовсім не знають, що таке плечі. Дозволь їм тільки, вони зроблять тебе квадратною, як їхні герцогині-вдовиці. Порпоріно, не давай закутувати себе до вух, як минулого разу, — це було просто безглуздо.

— Ах, моя мила, такий наказ імператриці. Він відомий цим дівицям, і через такі дрібниці я не хочу бунтувати.

— Дрібниці! Це наші плечі? Гарні дрібниці!

— Я не говорю про тебе, в тебе статура краща, ніж в усіх жінок на світі, а я…

— Лицемірка! — зітхаючи, мовила Корилла. — Ти на десять років молодша за мене, і скоро мої плечі триматимуться тільки колишньою славою.

— Це ти лицемірка, — заперечила Консуело; їй страшенно набридла ця розмова. І, щоб перервати її, вона, зачісуючись, почала співати гами й виводити рулади.

— Замовкни! — сказала їй раптом Корилла, мимоволі прислухаючись до її співу. — Ти встромляєш мені в горло тисячу кинджалів… Ах! Я охоче поступилася б тобі всіма своїми коханцями, позаяк упевнена, що знайду інших, але з твоїм голосом і твоєю майстерністю я ніколи не зможу суперничати. Замовкни, а то мене розбирає бажання задушити тебе!

Консуело, прекрасно бачачи, що Корилла жартує тільки наполовину й під її глузливими лестощами ховається справжня мука, замовкла, але за хвилину Корилла знову заговорила:

— Як ти виводиш цю руладу?

— Ти хочеш проспівати її? Я тобі віддаю її, — відповіла Консуело, сміючись із властивою їй дивовижною добродушністю, — хочеш, я тебе навчу. Уведи її куди-небудь у свою партію, а я знайду для себе яку-небудь іншу руладу.

— І та буде ще більш блискучою. Нічого я від цього не виграю.

— Ну, так я ніякої рулади не буду робити, тим більше що Порпора проти цього, і сьогодні я дістану від нього на один докір менше. Візьми! От моя рулада! — І, вийнявши з кишені складений клаптик паперу, на якому було написано музичну фразу, вона передала його поверх ширми Кориллі; співачка відразу заходилася розучувати руладу. Консуело проспівала її кілька разів, щоб допомогти Кориллі, й та зрештою запам'ятала її. Одягання йшло своїм звичаєм.

Але перш ніж Консуело накинула на себе плаття, Корилла стрімко відсунула ширму й кинулась її цілувати за те, що вона пожертвувала своєю руладою. Цей порив подяки був не зовсім щирий. До нього домішувалося віроломне бажання побачити фігуру своєї суперниці в корсеті, щоб виявити який-небудь прихований недолік. Але Консуело не носила корсета. Її стан, гнучкий, як очерет, і незаймані шляхетні форми не потребували допомоги майстерної корсетниці. Вона зрозуміла намір Корилли й усміхнулася.

«Можеш скільки завгодно розглядати мене, можеш проникати в моє серце, — подумала вона, — нічого фальшивого ти там не знайдеш».

— Виходить, ти зовсім більше не любиш Андзолето, Zingarella? — запитала Корилла, мимоволі знову прибираючи суворий тон і ворожий вигляд.

— Зовсім більше не люблю, — відповіла, сміючись, Консуело.

— А він дуже любив тебе?

— Зовсім не любив, — знову мовила Консуело, так само впевнено, з тією ж свідомою і щирою байдужістю.

— Він так і говорив мені! — вигукнула Корилла, дивлячись на неї своїми блакитними очима, ясними й палаючими, і сподіваючись уловити жаль і роз'ятрити стару рану суперниці.

Консуело не могла хитрувати, але в її чесній душі часом прокидалося лукавство, яке додавало сили в боротьбі проти підступних задумів. Вона відчула удар і спокійно витримала його. Андзолето вона більше не любила, а муки самолюбства були їй незнайомі, і вона дала змогу тріумфувати марнолюбній Кориллі.

— Андзолето сказав тобі правду, — відповіла вона, — він не любив мене.

— А ти, виходить, також ніколи його не любила? — допитувала Корилла, скоріше здивована, ніж утішена таким визнанням.

Консуело відчула, що їй не слід бути відвертою наполовину. Корилла прагнула домогтися правди, треба було її задовольнити, і Консуело відповіла:

— Я дуже його любила.

— І ти так просто зізнаєшся в цьому? Виходить, у тебе немає гордості, сердего!

— У мене вистачило її, щоб вилікуватись.

— Тобто ти хочеш сказати, що в тебе вистачило твердості духу, щоб утішитися з іншим. Скажи мені, з ким, Порпоріно? Не може ж це