Жорж Санд - Консуело

аграфом, розкриваючись, виявляв у нього за поясом цілий музей турецької зброї, всипаної дорогоцінним камінням. Пістолети, криві шаблі, кортики — усе було тут, щоб надати йому вигляду найбільш спритного й рішучого вбивці. Замість султана на його шапці красувалося щось на зразок маленького древка й на ньому — чотири відточених леза, що спускалися майже до чола. Він був страшний. Вибух барила з порохом[287] спотворив його обличчя, додавши йому щось диявольське. «Не можна дивитися на нього без здригання», — говорять усі мемуари того часу.

— Так ось це страховисько, цей ворог людства! — мовила Консуело, з жахом відводячи убік очі. — Чехія довго пам'ятатиме його похід: спалені, зруйновані міста, замучені старі й діти, зганьблені жінки, виснажені контрибуціями села, спустошені поля, забрані або винищені череди, усюди спустошення, розпач, убивства й пожежі… Бідолашна Чехія! Вічне поле битви, місце дії стількох трагедій!

— Так, бідолашна Чехія! Жертва всіляких шаленств, арена всіляких битв, — додав канонік. — Франц фон Тренк відновив у ній страшенні звірства часів Яна Жижки. Непереможний, як і Жижка, він нікому не давав пощади. І страх перед його ім'ям був такий великий, що його авангарди брали приступом міста в той час, коли він сам перебував іще за чотири льє від них, у сутичці з іншими ворогами. Про нього можна сказати, як говорили про Атіллу: «Трава вже ніколи не виростає там, де ступив його кінь». Переможені проклинатимуть його до четвертого покоління.

Франц фон Тренк зник удалині, але довго ще Консуело й канонік бачили, як його кроатські гусари-велетні проходили повз їхні вікна, ведучи на вуздечку його чудових коней у багатих попонах.

— Те, що ви бачите, може дати вам лише деяке уявлення про його багатство, — зауважив канонік. — Мули, вози, навантажені зброєю, картинами, коштовним камінням, злитками золота й срібла, безупинно тягнуться дорогами, що ведуть до його маєтків у Славонії. Там ховає він скарби, яких вистачило б на викуп трьох королів. Їсть він із золотого посуду, викраденого ним у прусського короля в Зоорі[288], причому він ледь не викрав і самого короля. Одні запевняють, що він спізнився на чверть години, а інші — що король був у його руках і дорого заплатив за свою волю. Почекаємо! Можливо, Тренк-пандур уже недовго буде користуватися такою славою й таким багатством. Кажуть, йому загрожує кримінальний процес, найжахливіші обвинувачення тяжіють над його головою, а імператриця смертельно боїться його; і кажуть також, що ті з його кроатів, які не здогадались, як зазвичай, вчасно розійтися, будуть зараховані в регулярне військо й затиснуті в кулак на прусський лад. Що стосується його самого… Я досить сумної думки про прийом, який очікує його при дворі, та нагороди.

— Але пандури, кажуть, урятували австрійську корону?

— Безсумнівно. Від кордонів Туреччини до кордонів Франції вони нагнали жах, узяли приступом найбільш захищені міста, виграли найбільш відчайдушні битви. Завжди перші в атаці, перші біля укріплених мостів, перші при взятті фортець, вони приводили в захват наших кращих генералів, а ворогів примушували тікати. Французи всюди відступали перед ними, та й сам великий Фрідріх, кажуть, сполотнів, як простий смертний, почувши їхній войовничий клич. Немає таких швидких річок, непрохідних лісів, багнистих боліт, стрімких скель, такого граду куль і моря полум'я, яких не перебороли б вони у всякі години ночі, у найсуворіші пори року. Так! Воістину, скоріше вони врятували корону Марії-Терезії, ніж стара воєнна тактика всіх наших генералів і всі хитрощі наших дипломатів.

— У такому разі їхні злочини залишаться безкарними й їхні грабежі буде виправдано.

— Навпаки, можливо, їх буде надмірно покарано.

— Але ж не можна відступитися від людей, які зробили такі послуги.

— Пробачте, — уїдливо зауважив канонік, — коли більше в них не мають потреби…

— Але хіба їм не було дозволено робити будь-які насильства як у володіннях імперії, так і у володіннях союзників?

— Звичайно, їм усе було дозволено, оскільки вони були необхідні.

— А тепер?

— А тепер, коли в них немає більше необхідності, їм ставлять за провину те, що раніше було дозволено.

— А де душевне благородство Марії-Терезії?

— Вони оскверняли храми!

— Розумію, пане каноніку: Тренк загинув!

— Цить! Про це можна говорити тільки пошепки.

— Бачила ти пандурів? — голосно запитав захеканий Йосиф, заходячи до кімнати.

— Без особливого задоволення, — відповіла Консуело.

— Ну, а ти їх не впізнала?

— Так я бачу їх уперше.

— Ні, Консуело, не вперше ти їх бачиш. Ми вже зустрічали їх у Богемському Лісі.

— Слава Богу, наскільки пам'ятаю, жодного з них я не зустрічала.

— Виходить, ти забула сарай, де ми провели ніч на сіні й раптом помітили десять-дванадцять людей, що спали навколо нас?

Одразу Консуело згадала ніч, проведену в сараї, і зустріч із цими лютими людьми, яких вона тоді, так само як Йосиф, помилково вважала за контрабандистів. Але інші хвилювання, яких вона не поділяла й про які навіть не здогадувалася, закарбували в пам'яті Йосифа всі обставини тієї грозової ночі.

— Так-от, ці уявні контрабандисти, що не помітили нашої присутності й покинули сарай до світанку зі своїми мішками та важкими вузлами, й були пандури, — сказав Йосиф. — У них була така ж зброя, такі ж обличчя, вуса й плащі, які я щойно бачив; провидіння без нашого відома врятувало нас од найстрашнішої зустрічі, яка тільки могла статися з нами в дорозі.

— Поза всяким сумнівом, — сказав канонік, якому Йосиф не раз розповідав подробиці їхньої подорожі, — ці молодчики, набивши собі кишені, свавільно звільнилися від служби, як це в них у звичаї, і вирушили до кордону, воліючи зробити гак, аніж іти зі здобиччю імперськими володіннями, де вони завжди ризикують попастись. Але будьте певні, що не всім їм вдається благополучно дістатися кордону. Упродовж усього шляху вони не перестають грабувати й убивати один одного, і тільки найсильніші з них, навантажившись здобиччю товаришів, досягають своїх лісів і печер.

Наближалася година вистави. Це відволікло Консуело від похмурих спогадів про пандурів Тренка, і вона вирушила до театру. Власної гримерної в неї не було, — дотепер пані Тезі поступалась їй своєю. Але цього разу, розлючена успіхами Консуело й уже ставши її заклятим ворогом, Тезі забрала ключ, і примадонна цього вечора була у великому утрудненні, не знаючи, де притулитися. Такі маленькі підступи — звичайна річ у театрі, вони дратують і сповнюють хвилюванням суперницю, якій хочуть насолити. Вона гає час на пошуки гримерної, боїться не знайти неї, — а час іде, і товариші кидають їй на ходу: «Як! Іще не одягнена? Зараз починають!» Нарешті, після нескінченних прохань і нескінченних зусиль, тривог і погроз,