Болеслав Прус - Лялька

якби не вона, я не нажив би багатства… Якби не вона і не Старський, я не поїхав би в Париж і не познайомився б з Гейстом, а під Скерневицями не вилікувався б від дурості… Обоє вони — мої добродійники. Мені навіть треба було посватати цю добірну пару або хоч би влаштовувати їм побачення… І подумати тільки, на якому смітті розквітне колись метал Гейста!..»

В Ботанічному саду було тихо й безлюдно. Вокульський поминув колодязь і помалу почав сходити на затінений пагорок, на якому торік уперше розговорився з Охоцьким.

Йому здалося, що цей пагорок є основою тих височезних сходів, на вершині яких йому ввижалася статуя таємничої богині. Вона стояла там і тепер, і він з хвилюванням помітив, що хмари навколо її голови на хвилину розійшлись.

Перед ним постало її суворе обличчя, розмаяне волосся і під бронзовим чолом пронизливі левині очі, що дивилися на нього з виразом гнітючої могутності. Вокульський витримав цей погляд і раптом відчув, що росте… росте… що голова його вже піднялась аж понад дерева і скоро досягне голих ступнів богині.

Тоді він зрозумів, що ця чиста й вічна краса є Слава і що на вершині її нема більшої втіхи, як праця і небезпека.

Він повернувся додому трохи сумний, але спокійний.

Йому здалося, що ця прогулянка якимось чином зв’язала його майбутнє з тим далеким часом, коли він, ще бувши продавцем і студентом, будував машини з вічним двигуном та керовані повітряні кулі. Отже, кільканадцять останніх років були тільки перервою і втратою часу. «Мені треба кудись виїхати та відпочити, — подумав він, — а потім побачимо…»

Після обіду він послав довгу телеграму Сузіну в Москву.

Другого дня о першій годині, коли Вокульський снідав, увійшов лакей Вонсовської і повідомив, що пані жде його в кареті.

Вокульський вибіг на: вулицю, і пані Вонсовська звеліла йому сідати.

— Я забираю вас з собою, — сказала вона.

— Обідати?

— Ні, тільки в Лазенки. При свідках і на вільному повітрі мені безпечніше буде розмовляти з вами.

Але Вокульський був похмурий і мовчазний.

В Лазенках вони вийшли з карети, обійшли палацову терасу й повільно стали проходжатись по алеї, що вела до амфітеатру.

— Пане Вокульський, — почала Вонсовська, — час вам уже вийти між люди. Ви мусите позбутися своєї апатії, інакше можете прогавити солодку нагороду…

— Ого! Навіть так?..

— Безперечно. Всі дами страшенно зацікавились вашим стражданням, і я ручусь вам, що не одна хотіла б взяти на себе роль утішительки.

— Або погратися, моїм так званим стражданням, як кіт замученою мишею. Ні, пані, я не потребую утішительок, бо зовсім не мучуся, а тим більше через дам.

— Слухайте!.. — вигукнула пані Вонсовська. — Ви ще скажете, що справді не відчули удару ніжних рук…

— Так і скажу! — відповів Вокульський. — Коли я й відчув удар, то не ніжних жіночих рук, а… хто його знає… може, долі.

— І все-таки з допомогою жінки.

— А головне, з допомогою моєї власної наївності.

Я майже з дитинства шукав чогось великого й незнаного.

А тому що на жінок я дивився лише очима поетів, які їх занадто вихваляють, то й думав, ніби жінка й є те саме велике й незнане. Але я помилився, і в цьому секрет мого тимчасового занепаду, божевілля, якому я, правда, зобов’язаний тим, що розбагатів.

Пані Вонсовська спинилася.

— Ну, знаєте, це просто неймовірно!.. Ми не бачились лише два дні, і от сьогодні ви здаєтесь мені зовсім іншою людиною, чимось схожою на старого діда, який нехтує жінками…

— Це не нехтування, а наслідки спостереження.

— А саме? — запитала пані Вонсовська.

— Що існує порода жінок, яка тільки для того й живе на світі, щоб дратувати та збуджувати пристрасть чоловіків. Таким чином вони перетворюють розумних людей на дурнів, чесних — на негідників, а йолопів залишають йолопами. Їх оточують рої поклонників, через те вони відіграють у нашому житті таку саму роль, яку відігравали гареми в Туреччині. Отже, ви бачите, що жінки даремно співчувають моїм мукам і не мають права бавитися мною.

Я не належу до сфери їхніх інтересів.

— І навіть пориваєте з любов’ю? — іронічно запитала пані Вонсовська.

Вокульський закипів гнівом.

— Ні, пані. Але у мене є друг, песиміст, який пояснив мені, що незрівняно вигідніше купити любов за чотири тисячі карбованців на рік, а вірність за п’ять, ніж за те, що ми називаємо почуттям.

— Гарна мені вірність!.. — тихо промовила пані Вонсовська.

— Принаймні наперед відомо, чого ми можемо від неї сподіватись.

Пані Вонсовська прикусила губу й повернула в бік карети.

— Вам треба було б почати проповідувати свої нові погляди, — сказала вона.

— Я вважаю, що на це не слід гаяти часу, бо одні цих поглядів ніколи не зрозуміють, а другі не повірять, поки не переконаються на власному досвіді.

— Дякую за урок, — сказала вона, помовчавши. — Він справив на мене таке велике враження, що я навіть не прошу вас провести мене додому… Сьогодні у вас винятково поганий настрій, але я гадаю, що він минеться… Ага, ось що! Візьміть оцього листа, — додала вона, сунувши йому конверта в руку. — Прочитайте його. З мого боку це нескромно, але я знаю, що ви мене не зрадите, а я вирішила неодмінно ліквідувати непорозуміння, що виникло між вами й Беллою. Якщо мій замір здійсниться, спаліть цього листа, а як ні… привезіть мені його на село… Adieu!

Вона сіла в карету, залишивши Вокульського серед дороги. «Що за бісів батько! Невже я її образив? — подумав він. — А шкода, вона варта гріха…»

Він повільно пішов в бік Уяздовських Алей, думаючи про пані Вонсовську. «Дурниці це все… Не можу ж я їй признатися, що вона мене вабить… А зрештою, якби й потрапив під добрий настрій, то що я дав би їй взамін?.. Навіть не міг би сказати, що люблю її».

Аж удома Вокульський розкрив листа панни Ізабелли.

Коли він побачив дорогий колись йому почерк, по ньому пробігла блискавка жалю; але запах паперу нагадав йому ті давні-предавні часи, коли вона доручала йому влаштовувати овації Россі.

— Це була одна намистинка в чотках, з якими панна Ізабелла молилася своєму богові!.. — прошепотів він, усміхаючись.

І почав читати.

«Дорога моя Казю! Так мені все обридло і так я розгубилась, що аж сьогодні спромоглася написати тобі про те, що сталося від твого від’їзду.

Я вже знаю, скільки відписала мені тітка Гортензія: шістдесят тисяч карбованців; отже, разом маємо дев’яносто тисяч, які шановний барон обіцяє кудись там примістити на сім процентів, що становитиме близько шести