Болеслав Прус - Лялька

— Ви це діло залишіть жінкам, а вони вже постараються, щоб їх вистачило, — в’їдливо відповів доктор. — Бо ця сама дієта стосується й жінок.

— Та квартальна дієта? — спитав Охоцький.

— Звичайно. Чим вони гірші за нас?

— Але на десятому або. дванадцятому кварталі вже буде нецікаво.

— Нічого… нічого!.. — сказав Шуман. — Ви нічого й не помітите й не догадаєтесь, коли вас запевнять, що ви тільки другий чи четвертий, та ще той, по-справжньому коханий, той, довгожданий…

— Ти не був у Жецького? — спитав Шумана Вокульський.

— Ну, йому я вже не напишу рецепта на любов, — відповів доктор. — Старий хиріє…

— Він справді погано виглядає, — підтвердив Охоцький.

Розмова перейшла на стан здоров’я Жецького, потім на політику; нарешті Шуман попрощався й пішов.

— Старий цинік!.. — пробурчав Охоцький.

— Він не любить жінок, — додав Вокульський, — а до того ж у нього бувають сумні дні, і тоді він вигадує всякі нісенітниці.

— Часом небезпідставні, — мовив Охоцький. — Його погляди припали до речі. Якраз годину тому я мав серйозну розмову з тіткою; вона вперто умовляла мене женитись, і доводила, нібито ніщо так не облагороджує чоловіка, як любов порядної жінки…

— Шуман радив не вам,» а мені.

— А я про вас і думав, слухаючи його міркувань. Уявляю собі, як би ви себе почували, змінюючи щокварталу коханок, коли б раптом до вас з’явилися всі ті, хто працює на ваші прибутки, р запитали: «Чим ти віддячуєш нам за наші труди, за наші злидні й недовговічне життя, частину якого ми віддаємо тобі?.. Чи своєю працею, чи порадою, чи прикладом?..»

— Які ж зараз люди працюють на мої прибутки? — спитав Вокульський. — Я облишив комерцію і обертаю капітал на цінні папери.

— Якщо в закладні на земельні маєтки, то проценти на них однак оплачені працею батраків; а коли на якісь акції, то дивіденди на них знов-таки оплачують залізничники, робітники цукроварень, ткацьких та всіляких інших фабрик.

Вокульський похмурнів ще більше.

— Пробачте, — сказав він, — чому я повинен про це думати? Тисячі живуть з процентів, і це їх зовсім не турбує.

— Ну, знаєте… — буркнув Охоцький. — Інші — то не ви… У мене лише півтори тисячі карбованців річного прибутку, і то я думаю, що на ці гроші могли б прожити три чотири чоловіки і що хтось віддає мені частину своїх життєвих благ або мусить обмежувати й так уже обмежені свої потреби.

Вокульський пройшовся по кімнаті.

— Коли ви їдете за кордон? — раптом спитав він Охоцького.

— Цього я не знаю, — похмуро відповів Охоцький. — Мій боржник не поверне мені грошей раніш, як за рік. Він заплатить мені лише тоді, коли позичить у когось знов, а тепер позичити не легко.

— Скільки він платить вам процентів?

— Сім.

— А надійний він чоловік?

— Його іпотека перша після Кредитного товариства.

— А якби я вам дав гроші і перебрав на себе ваші права, ви поїхали б за кордон?

— Сьогодні ж!.. — вигукнув Охоцький, підхоплюючись з місця. — Бо що я тут висиджу?.. Хіба з нудьги одружуся з багатою, а потім робитиму, як радить Шуман.

Вокульський задумався.

— А що ж поганого, якби й оженилися? — сказав він стиха.

— Та що ви!.. Бідної жінки я не прогодую, багата втягнула б мене в сибаритство, а кожна з них була б могилою для моїх планів. Мені потрібна якась чудна жінка, що разом зі мною працювала б у лабораторії; а де я таку знайду?

Охоцький, видно, дуже збентежився і зібрався йти.

— Отже, дорогий мій, — сказав Вокульський, прощаючись з ним, — про ваш капітал ми ще поговоримо. Я готовий дати вам готівку.

— Як хочете. Просити про це я не можу, але був би вам дуже вдячний.

— Коли ви їдете в Заславек?

— Завтра. Я оце і прийшов попрощатися з вами.

— Отже, діло зроблено, — закінчив Вокульський, обіймаючи його. — В жовтні ви можете одержати гроші.

Коли Охоцький пішов, Вокульський ліг спати. Того дня у нього було стільки сильних і суперечливих вражень, що він не міг в них розібратись. Йому здавалось, що з того часу, як він порвав з панною Ізабеллою, він видряпувався на страшну кручу над прірвою і тільки сьогодні досяг її вершини й навіть ступив на протилежний схил, де побачив ще невиразні, але зовсім нові горизонти.

Якийсь час в його уяві роїлись жіночі образи, а найчастіше виринала пані Вонсовська; то несподівано з’являлись юрми батраків та робітників і питали його: що він їм дав замість своїх прибутків?

Нарешті він міцно заснув.

Прокинувся о шостій ранку, і першим враженням було почуття свободи й бадьорості. Правда, йому не хотілося вставати, але ніщо його не мучило, і він не думав про панну Ізабеллу. Тобто він думав, але міг не думати; в усякому разі, згадка про неї не мучила його так, як досі.

Відсутність болю навіть занепокоїла його. «Чи це не самообман?» — подумав він і став пригадувати всі події вчорашнього дня. Ні, пам’ять і логіка не зраджували його.

— Може, до мене повернеться і воля? — тихо мовив він.

На пробу вирішив, що встане через п’ять хвилин, скупається, одягнеться й зараз же піде на прогулянку в Лазенки. Він з тривогою стежив за стрілкою годинника і думав: «А може, я й на це нездатний?»

Стрілка відміряла п’ять хвилин, і Вокульський устав — без поспіху, але й без вагання. Сам напустив води в ванну, скупався, витерся, одягнувся й через півгодини йшов у Лазенки.

Здивувало його те, що весь цей час він думав не про панну Ізабеллу, а про Вонсовську. Видно, щось у ньому вчора змінилося: може, почали функціонувати якісь паралізовані раніш клітини мозку?.. Думка про панну Ізабеллу втратила над ним владу. «Яка дивна плутанина, — думав він. — Панну Ленцьку заступила пані Вонсовська, а її може заступити будь-яка інша жінка. Я таки справді одужав від свого божевілля!..»

Він пішов понад ставом і байдуже поглядав на човни й лебедів. Потім звернув в алею до оранжереї, де вони колись були вдвох, і подумав… що сьогодні він з апетитом поснідає. Але як повертався назад, його пойняв такий гнів, що він з дикою радістю розсердженої дитини почав затирати ногою власні сліди. «Якби я міг отак затерти все… і той камінь, і руїни… Все!»

Він відчув, як у ньому прокидається неподоланний інстинкт руйнування, але разом з тим розумів, що це хворобливий симптом. Велике задоволення відчував він і від того, що не тільки може спокійно думати про панну Ізабеллу, а й віддавати їй належне. «І чого, власне, я так лютував? — думав він. — Адже