Стів Маккартер - Руйнуючи долі, Стів Маккартер

До самого приходу Йоші Максуд не промовив і слова. Сказати йому не було чого. Жодних хороших оптимістичних прогнозів він дати не міг. Ситуація лише погіршувалась. З кожним днем ​​захисників ставало менше. З кожним днем ​​вони були ближчими до точки, коли закінчаться запаси. А тут ворог ще й технологічну новацію збирався застосувати.

- Що за поспіх такий? Можна подумати, що мені зайнятися більше нема чим. - бурчав Йоші. - Між іншим, я займаюся тим, що ... ох, це ж секретна інформація.

- Йоші, поглянь на це. - Максуд показав рукою у бік машин ворога.

- Балісти? Я бачив. Якщо ти покликав мене на них подивитися, то знай, що з інших стін їх теж добре видно. - морщив чоло будівельник.

- Я хочу знати, як їх знищити. - Максуд запитливо глянув на Йоші.

- Розбити. - відповів майстер.

Максуд почухав підборіддя.

- Надіслати туди групу… це самогубство.

- Але вони врятують усю фортецю. - заперечив Йоші. - Якщо їм вдасться зруйнувати її ключові елементи, то у ворога займе кілька днів ремонт механізмів.

- Кілька днів... - Максуд зітхнув.

Ризикувати подрібнювачами, Химерницями, похмурими та чемпіонами заради кількох днів. А наскільки впадуть їхні оборонні можливості? Ні. Маршал похитав головою.

- Так не підійде. Як їх ще можна знищити?

- Спалити. - сказав Калібрісто. - Їх можна спалити.

- Ану розступіться. - вигукнув Йоші, щось шукаючи під ногами. - Може, ворог і ґніт нам сюди завів?

Чемпіон злим поглядом пробив майстра наскрізь.

- А твої машини? Вони зможуть дотягтися до цих гігантів? - запитав маршал. - Ти зробив горючі заряди?

Йоші голосно грюкнув себе по лобі долонькою.

- Це я мав запропонувати. Зовсім уже постарів. Але ні. Мої машини не зможуть туди дістати.

Розчаровані зітхання.

- Але ось машина алхіміста... вона, гадаю, зможе. Я зараз скажу її сюди доставити.

- Ні. - Максуд заперечливо похитав головою.

- Ні? - запитали в один голос Калібрісто та Азаніель.

- Ворог чекає на ніч. Ось і ми зачекаємо. Підготуй своїх солдатів, Калібрісто. Вночі вони мають відійти на третій рубіж. Залиш тут найгучніших і найшвидших. - дав вказівки Максуд. - Постараємось підготувати сюрприз ворогові.

- Аби він його не проковтнув. - тихо сказав Йоші.

Маршал глянув на сонце. Ще до темряви далеко.

- Якщо будуть новини, знайдіть мене. Поки що все робимо так само, як і робили до цього.

Максуд зійшов зі стіни. Він ще раз глянув у небо. Де ж Амайанта? Він відчував її. Знав, що вона десь поряд. Але не міг побачити. Максуд зупинився.

- Тревізо! - покликав він.

За хвилину Химерниця вже стояла біля нього, навіваючи спокій своїм незворушним виглядом.

- Як ти почувала себе після того, як наділила заклиначів силою?

- Відповісти для тебе чи для них? - вона кивнула у бік солдатів.

- Для мене.

- Погано. Я відчувала, ніби мої сили висмоктують. І навіть коли я вже відпустила кольори Потоку, ще довго не могла прийти до тями.

Максуд поглянув на її серпанник. Раніше вона ходила без нього.

- Усі зелені?

Дівчина кивнула головою.

- Делоріс взяла два серпанники.

Тревізо на секунду замислилась.

- Хм. Візьму серпанник Дезіре. Зайвим він точно не буде.

- Це може стати проблемою, коли вам доведеться розпочати ближній бій. Хотілося б, щоб ви були сповнені сил. Особливо смертехапка. - Максуд сам собі кивнув. - Але без похмурих у нас справи будуть погані.

Раптом він дещо згадав. Очі його стали круглими. Аби тільки встигнути.

- Давай, біжи, маршал. - усміхнулася Тревізо, помітивши зміни на обличчі воїна.

Максуд швидким кроком подався до себе додому. Йому треба було застати там Сандрін. Він пробіг сходами вгору. На другу стіну. Збіг униз. Тут уже не було солдатів. Тільки під муром стояли машини. І кілька будівельників, які за ними наглядали. Максуд перетнув другий рубіж. Третій мур. Він швидко заліз на нього.

- Стій. - крикнув він.

Амайанта завмерла в повітрі.

- Ти чому мене уникаєш?

- Щось не хочеться нікого бачити. Особливо тебе. - не обертаючись відповіла дівчина в золоті.

- Так не дивися. Говори із заплющеними очима.

- Як же я скучила за твоїми безглуздими жартівливими нікчемними висловами. Ні. Не скучила. Це, якщо ти не второпав. - вона вперла в нього погляд з-під чола.

Максуд мовчки стояв. Амайанта зависла в повітрі у сонячних променях за кілька метрів від нього. Вона повільно обернулася спиною до нього.

- Що? - запитала богиня. - Не можеш повірити, що комусь із тобою не хочеться говорити?

- У це я можу повірити. Але ти завжди розмовляла зі мною.

Дівчина в золоті знизала плечима. Максуд посилено спробував її відчути. Нічого це не дало. Ні, в нього вийшло. Але вона нічого не відчувала. Повне спустошення. Він зітхнув. Вона так і висіла у повітрі.

- Знаєш, я й досі пам'ятаю одну битву. Ну, не те, щоб прям битва. Була така вежа. Тарновина. І там трапилася бійня. Дуже складна ситуація. Шансів вижити в нас було так мало, що ті воїни, що були зі мною тоді, стрибали б від щастя, якби вони зараз опинилися тут.

- І чого ти мені це розповідаєш? - запитала богиня, злегка повернувшись до воїна.

Сонце відсвічувало її золотисту шкіру. Золотаве волосся купалося в його променях. Максуд стояв на стіні. На тлі синього неба та сірого океану ворогів.

- Ти так і будеш мовчати? - вона обернулася сильніше.

- Ти допитлива. Інтерес. Ось що відрізняє тебе від інших богів, я це не так давно зрозумів. Вони думали, що знають все на світі і їм не було ні до чого діла. Крім як до самих себе. Ти не така. Інша.

Амайанта закотила очі, вдаючи, що їй все одно, що там верже Максуд. Але їй було приємно чути такі слова на свою адресу. Вона й не намагалася замаскувати це чи приховати. Воїн усміхнувся.

- Якщо ти не продовжиш свою розповідь, то, присягаюсь Зводом Єдності, я тобі задам таку бучу.