Стів Маккартер - Руйнуючи долі, Стів Маккартер

Три величезні машини. Дерев'яні. Попереду якась рама та один довгий масивний брус стирчить у зворотний бік. На його кінці потовщення. Проходячи повз другу стіну Максуд подивився на машини, що були в наявності у майстрів і могли стати в нагоді будь-якої миті. За розмірами і, швидше за все, за своїм потенціалом їх навіть поруч не можна ставити у порівнянні з машинами ворога. Майже вся армія захисників цього ранку зібралася на першій стіні. Солдати показували руками, тицяли пальцями. Гаряче обговорювали. Тільки коли Калібрісто і Максуд вилізли на стіну, розмови навколо них одразу замовкали. Солдати кивали і Максуд кивав їм у відповідь. Тут стояли лише чемпіони. Люди трималися окремо. Це вночі маршал вимагає, щоб дві армії були змішані. А вдень, у період коли жодних бойових дій не ведеться, воїни розбивалися на два табори. Максуд підійшов до самого краю стіни і сперся рукою на рельєфний виступ.

- Ну? - запитав Калібрісто.

Чемпіон з цікавістю чекав, що скаже маршал.

- Що це? - спитав Максуд.

- Що це? - підняв брови чемпіон. - Ти ж воював усе своє життя і не знаєш?

- Раніше такого не було. Я знав би.

Чемпіон змарнів.

- Тоді погано. Це облогові машини. Механізми, які були розроблені для того, щоб стирати з землі такі фортеці, як оця. - Калібрісто показав вказівним пальцем униз. - Вони мають сучасне обладнання. У будівельників спитаєш. На мою думку, це катапульти. Бачиш ту ложку?

Максуд зрозумів, що чемпіон має на увазі довгий брус із розширенням на одному кінці, який справді нагадував ложку.

- Туди поміщають камінь. Величезний камінь. Такий… - чемпіон оглянув стіну. - цю стіну, може, й не проб'є з одного влучання. Але якщо пару днів безперервно нас обстрілювати, то перша стіна перетвориться на пилюку. А потім друга. Потім вони підгонять їх ближче. Третя стіна.

- Я зрозумів логіку. - перебив Максуд. - Як швидко вони можуть стріляти?

- Двадцять хвилин вони натягатимуть. Тут не можна поспішати. Потрібно це робити поступово, щоб не зламати механізм. А ще це тяжко. Я б сказав півгодини, але амаліони дуже сильні. І витривалі. А в них ще є могутні луксори та граваліони. Двадцять хвилин на постріл. - поділився своїми думками Калібрісто.

- Значить, три постріли на годину. Три машини. Дев'ять пострілів. За десять годин дев'яносто. - воїн почухав підборіддя.

- І це при тому, що нікому не можна буде перебувати на стінах. - пролунав голос Азаніеля. - Нам доведеться покинути один або навіть два рубежі. Це відкриє ворогові дорогу до наступу.

Максуд пошукав очима когось із Химерниць. Звичайно, він і так знав відповідь, але хотів упевнитись.

- Селюстір! - крикнув він.

Дівчина з чорним, як смола, волоссям обернулася. Вона стояла далі на стіні. Химерниця пішла в їхній бік.

- Ти мене кликав? - спитала Тревізо, коли підійшла.

- Так. - кивнув Максуд. - Калібрісто, як думаєш, з якої відстані вони стрілятимуть?

- Якщо і посунуть їх ближче до нас, то зовсім на трохи. Кроків на п'ятдесят. Не більше.

- Ти зможеш поцілити на таку відстань своїми стрілами?

Химерниця заперечливо похитала головою.

- Спробувати можна, але точності на такій дистанції не буде жодної. Це більше буде схоже на те, що я кидаюся паперовими кульками у вітряну погоду. - вона секунду помовчала і додала. - І поштовх я теж не зможу застосувати. Жоден з них. Занадто далеко.

- А коли сюди летітиме камінь? - остання надія, в яку Максуд і сам не вірив насилу.

- Якого розміру та ваги каміння? - запитала Химерниця.

Маршал перевів погляд на Калібрісто, переадресовуючи йому питання.

- Кілограмів сто. Судячи з розмірів машини. - сказав Азаніель, вдивляючись в обриси машин. Генерал щойно підійшов.

- І така вага здатна розбити стіну? - підняв брови Максуд.

- Ще й як. - кивнув Калібрісто. - Спочатку вони спробують обстріляти всю стіну. Якщо ніякої тріщини ніде не з’явиться, зроблять це ще раз. І так поки не виявлять слабке місце. Потім вони будуть цілити в те єдине місце. Проб'ють пролом. Потім почнуть його розширювати. Коли утвориться прохід достатньої ширини, то вони візьмуться за другу стіну.

- А ще вони можуть метати не каміння. - Азаніель зробив задумливе обличчя. - Картеч. П'ятдесят ядер. Невеликі. Три машини. Це сто п'ятдесят ядер за один раз. Скільки людей вони зможуть вбити одним залпом?

- Якщо влучать. - зауважив Калібрісто.

Готуйся до гіршого. Не варто розраховувати на те, що всі постріли не досягнуть мети. Навіть один із трьох пострілів картеччю, потрапивши у потрібне місце, може вбити сотню воїнів. Такою кількістю людей ніхто жертвувати не збирався. І Максуд не міг дозволити своїм солдатам помирати від пострілів цієї машини. Маршал озирнувся. Чорний мундир стояв за Азаніелем.

- Поклич Йоші. - потім він повернувся до Тревізо. - То що на рахунок щитів?

- Виключено. - вона похитала головою. - Може, від картечі. Але я зовсім у цьому не певна. І ховатися за таким щитом я не хотіла б.

Запанувала тиша. Навіть могутні чемпіони, які стояли довкола них, нічого не говорили. Здавалося, що весь світ притих. Калібрісто глянув на небо, потер лоба.

- Якщо в тебе є який-небудь план, маршале, то саме час про нього розповісти. - тихо сказав чемпіон.

- Поки що мій план — дочекатися Йоші. Як гадаєш, наскільки вони готові до використання?

- Цілком готові. - відповів за чемпіона Азаніель. - Залишилося лише встановити їх у потрібні місця. Я думаю, вони чекають на темряву, щоб вистановити їх. У різні місця, щоб можливості для обстрілу стали ширшими.

Максуд обернувся, оцінюючи кількість солдатів і сходи, створені алхімістом. Наскільки швидко зможе армія відступити назад? І як далеко зможуть бити ворожі катапульти? Чи зможуть вони дістати аж до п'ятого рубежу? Так далеко і високо навряд. Хоча насправді він не знав їхнього потенціалу. Навіть сам відступ на п'ятий рубіж був би поразкою. Не говорячи про те, що ворог зміг би зруйнувати всі попередні стіни. А одну останню вони довго не втримають.