Стів Маккартер - Руйнуючи долі, Стів Маккартер

Максуд усміхнувся, помітивши, що вона цього разу не залила очі білим світлом, як це робила раніше в ті моменти, коли погрожувала йому. Воїн зітхнув.

- Ми виграли ту битву. І не лише завдяки мені. Героїзм, відвага та вміння моїх солдатів послужили нам добру службу. Ми перемогли. Я пам'ятаю той день. Це був найкращий день на сотню моїх життів.

Він замовк. Амайанта витріщила очі і втягла голову.

- Оце розповідь. Ти на сцені не намагався виступати? Воїн каже, що переміг у битві і це був його найкращий день. - вона театрально зображала здивування. - Оце так поворот. Як це оригінально. Дай я все це запишу.

Перед дівчиною в золоті нізвідки постала велика дошка з яскравим написом зверху “на смітник”. Крейда завмерла в її руці.

- Як ти там казав, все починалося? Я був напідпитку. - вивела вона на дошці. - Мені наснилося, що я став воїном. Ну насниться ж таке, еге ж?

Вона осіклася. Крейда зависла в неї в руці і повільно розчинилася в повітрі. Дошка померкла та зникла.

- Ти не договорив. - зрозуміла вона.

Тепер богиня примружила очі й уважно стежила за людиною.

- Я пам'ятаю той день, як зараз. І пам'ятаю наступний за ним. Мені не хотілося жити. Я не бачив сенсу у житті.

Вона дивилася на нього, не зводячи очей. Повернула трохи голову, намагаючись зрозуміти, що саме він хотів цим сказати.

- Спустошення. Повне душевне спустошення. Жодних почуттів. Я вихлюпнув усе в тій битві.

- І до чого ти це розповів?

- До того, що в тебе в серці зараз така ж сама діра. - Максуд розвів руки убік, показуючи її розміри, що значно перевищували розміри самої богині. - Пережити. Перетерпіти. Все буде добре. Потрібен час.

Амайанта опустила голову.

- Скільки?

- У кожного по-різному. - знизав плечима Максуд. - Ти богиня. У вас по-іншому. Мабуть.

- А якщо я буду в такому стані тисячу років? Чи цілу вічність? - Амайанта все ще не підводила голови.

- Я б міг тобі допомогти, якби знав, що спричинило таке спустошення. Якщо це мої з Сандрін... стосунки, то...

- Пф... - пирхнула Амайанта. - Думаєш, що все у світі тільки навколо тебе і крутиться, а, віслюче? Вважаєш, що ти пуп землі? Всі тільки й повинні робити, що прислуговувати тобі і задовільняти усі твої забаганки? Що ти такий важливий для бідної богині, що вона литиме сльози, побачивши тебе разом з якоюсь нікчемною людиною, яка помре через якусь сотню років?

Максуд мовчки слухав. Він не намагався її зупинити, посперечатися з нею чи хоч якось відповісти на її слова. Дівчина в золоті стихла. Вона уважно придивилася до воїна.

- Що це ти робиш? - запитала вона.

- Даю тобі можливість виговоритись.

- Навіщо?

- Тобі стане легше. Коли щось носиш у собі, а потім комусь розповіси, завжди легшає.

На обличчі Амайанти заблищали сльози. Почасти це були сльози радості. Максуд усміхнувся їй. Вона усміхнулася у відповідь. Він відчував. Усе відчував. Як це приємно. Вона була йому вдячна. Може, їй і не полегшало. Але вона оцінила його спробу допомогти їй.

- Знаєш, ти дурень дурнем, Максуд. - сказала вона з гіркою усмішкою.

- Знаю. - кивнув воїн. - Якщо тобі буде від цього легше.

- Ой, та заткнися ти вже. - вона махнула рукою і почала витирати сльози.

- Це все через вчинок?

Дівчина в золоті завмерла. Вона пильно дивилася йому у вічі.

- Так. - кивнув він сам собі. - Я здогадувався, що це виб'є тебе з колії. Але не хотів у це вірити. І я не знаю, як тобі допомогти. Знаєш, як погано почуватися безпорадним?

- Я не знаю. А ось ти з цим почуттям народився. - посміхнулася Амайанта, і трохи помовчавши, спитала. - І що ти пропонуєш?

- Вибратися звідси. Перемогти у битві, щоб спокійно зітхнути. Відстав поки свої проблеми. Ти мені потрібна. Ти всім потрібна. Ти не розумієш, але ти вже надала таку допомогу, що люди будуть про тебе говорити століттями. Допоможи нам вижити. Потім я тобі обіцяю, ми займемося твоїми проблемами. Тільки твоїми. Ми вдвох знайдемо рішення. Не лише ти хочеш, щоб знову стала богом. Я теж хочу, щоб ти втілилася у цьому світі.

- А тобі навіщо? - чи не вперше щиро спитала дівчина в золоті, з такою надією дивлячись на Максуда.

- Людство мучилося тисячоліттями. Нескінченні війни разом з богами та проти богів. Потім проти амаліонів. Нарешті запанує мир. Ти наведеш лад.

- Або всіх їх уб'ю.

- Ні. Ти дуже змінилася. Ти бачила себе збоку, якою ти була раніше. На руці Сандрін. І тобі стало гидко. І страшно. Я це зрозумів. Ти не така. Більше ні, Амайанта.

Богиня втерла носа рукою. Потягла носом.

- Вирішити твої проблеми, щоб ти потім допоміг мені вирішити мої? - вона зітхнула. - Розумно. Але як мені перестати думати про мої проблеми?

- Думай про щось інше. Адже не можна одночасно думати про різні речі. - Максуд закліпав очима. - Адже боги теж так не вміють?

Амайанта хитро посміхнулася і знизала плечима.

- Куди ми йдемо?

- До Сандрін. Вона має артефакт. Сподіваюся, він ще з нею.

- Ага. Золотий такий. На руці. Думаєш, що вона могла його загубити вище по вулиці? - Амайанта знову почала кружляти навколо нього.

Він зітхнув з полегшенням, помітивши, що богиня пожвавилася і настрій у неї покращав.

- І не смій зараховувати на свій рахунок абсолютно нічого. Я сама так вирішила. - задзвеніла дівчина в золоті, піднімаючись все вище і вище.

- А як же. - тихо сказав собі під ніс воїн, знову переходячи на швидкий крок.

Сандрін сиділа на сходах. Сонце повернулося так, що єдина сходинка до будинку, що служила й порогом, була у тіні. Максуд підійшов до неї. Вона бачила його ще здалеку, але вирішила дочекатися, поки він підійде.

- Я відправила послання Естель. Запитую, чи вдалося їм вибратися. Може, вона ще матиме якісь відомості про армію ворога.

Максуд кивнув головою.

- Сандрін, пам'ятаєш, у тебе був такий артефакт, який розпорошив фіолетове світло? Сніг Бажань. Я бачив, як це робила Делоріс у місті. Усі заснули у тому будинку.