Чарльз Діккенс - Домбі і син, Чарльз Діккенс

- Що ти хочеш сказати? - спитав містер Домбі.

- Терпіння,- закаркала вона, поклавши йому на плече скорчену, як пазуриста лапа, руку.- Терпіння! Я все добуду. Це я вмію. А як буде таїти щось,- закарлючила всі десять пальців добра місіс Браун,- видеру!

Містер Домбі провів очима стару, що покульгала до дверей, аби знову визирнути на вулицю, і переніс погляд на дочку, але та сиділа незворушна, мовчазна і цілком байдужа до нього.

- Ти хочеш сказати, жінко,- мовив він, коли згорблена місіс Браун, трясучи головою й бурмочучи щось, вернулася назад,- що сюди ще хтось має прийти?

- Так,- кивнула стара, заглядаючи йому в обличчя.

- І з нього ти збираєшся витягти корисні для мене відомості?

- Так,- знову кивнула стара.

- Незнайомий?

- Та ну ж! - пронизливо засміявшись, сказала стара.- Яке то має значення! Гаразд, гаразд,- знайомий. Ваша милість його знає. Але він не повинен вас бачити. Налякається, і не буде говорити. Ви станете он за цими дверима й розсудите все самі. Ми зовсім не просимо вірити нам на слово. Що? Вашу милість тривожить, що за цими дверима? От уже підозріливі люди ті пани! Ну, то подивіться.

Її гостре око спостерегло на виду гостя оту мимовільну підозру, цілком, проте, зрозумілу за таких обставин. Щоб заспокоїти її, стара піднесла свічку до дверей, про які говорила. Містер Домбі, зазирнувши туди, побачив порожню, напіврозвалену хижу і махнув їй, щоб поставила свічку назад.

- Чи довго ще чекати на ту особу? - спитав він.

- Недовго,- сказала стара.- Може, ваша милість присяде на кілька хвилин?

Він не відповів, а почав крокувати по кімнаті з таким виглядом, наче вагався - залишатись йому чи піти, і картав себе за те, що взагалі опинився тут. Та незабаром кроки його зробилися повільніші і важчі, а замислене обличчя ще більше ствердло, коли мета, задля якої він прийшов, знову заволоділа його думками.

Поки він походжав отак, спустивши очі долі, місіс Браун, присівши на стілець, з якого підвелася була, щоб зустріти свого гостя, знов нашорошила вуха. І чи то її приспало його монотонне ходіння, чи, може, далася взнаки примхлива старість, та тільки дочка її, що виразно чула кроки надворі, вже метнула застережливий погляд на матір, коли та нарешті сполошилася. Миттю зірвавшись на ноги й шепнувши «Він!», стара хутенько випровадила гостя на його спостережний пункт, притьмом поставила на стіл пляшку та склянку - саме вчасно, щоб обхопити за шию Роба-Точильника, коли той з’явився на порозі.

- Це ж таки мій хороший хлопчик! - скрикнула місіс Браун.- Нарешті! О-хо-хо! Ти ж мені як рідний син, Роббі!

- Ой, місіс Браун! Не треба,- запротестував Точильник.- Чи ж не можна любити чоловіка, щоб не м’яти й не душити його? Обережно, у мене ж тут клітка з птицею.

- Йому клітка миліша за мене! - верескнула стара, звертаючись до стелі.- За ту, що його більше любить, як мати рідна!

- Та ну, я вам, справді, дуже вдячний, місіс Браун,- сказав безталанний хлопець, вельми засмутившися,- тільки що ж, коли ви такі ревниві. Я сам вас дуже люблю і все інше, але ж я не душу вас, правда, місіс Браун?

Що, судячи з тону і вигляду, він, однак, аж ніяк не відмовився б зробити при нагоді.

- І ще про клітки говорите,- скімлив Точильник,- так, ніби то злочин! Та ви сюди подивіться! Це знаєте чиє?

- Твого пана, голубчику? - вищирила зуби стара.

- Ох! - сказав Точильник, ставлячи на стіл велику, зав’язану в ряднину клітку й розв’язуючи її зубами та нігтями.- Це наша папуга, ось.

- Папуга містера Турбота, Робе?

- Притримайте язика, добре, місіс Браун? - відказав Точильник.- Для чого вам вибазікувати прізвища? Щоб я так жив,- додав він, у нападі розпачу смикаючи себе за волосся,- коли вона не доведе чоловіка до сказу!

- Отакої! То ти ще пащекуєш, невдячний хлопче! - скрикнула стара, моментально впадаючи в лють.

- Борони боже, ні, місіс Браун! - запевнив Точильник зі сльозами на очах.- Ну, чи бачив хто таку... Хіба ви не знаєте, місіс Браун, як я вас люблю?

- Справді, Робе? Любиш, моє курчатко? - 3 цими словами місіс Браун ще раз стиснула його в своїх ніжних обіймах і звільнила лише тоді, як він почав сильно, хоч безуспішно, брикатися, і все волосся йому на голові стало диба.

- О,- згукнув Точильник,- ото нещастя, коли на чоловіка буквально нападають з любов’ю, як тут! Хай би вона вже... Як вам жилося, місіс Браун?

- Га! Не був уже цілий тиждень! - сказала стара, з докором дивлячись на нього.

- Боже милий, місіс Браун,- відповів Точильник,- сказав же я тиждень тому, що нині прийду, чи не так? Ось я й прийшов. А вам усе мало. Хотілося б, щоб ви були трохи розважніша, місіс Браун. Я вже захрип, виправдовуючись, і в мене від ваших обіймів аж обличчя пашить.- Він заходився щосили терти його руками, немов хотів усунути сліди тих ніжних пестощів.

- Випий краплиночку для втіхи, Роббі,- запропонувала стара, наливаючи з пляшки на столі, і підсовуючи йому склянку.

- Спасибі, місіс Браун,- подякував Точильник.- За ваше здоров’я, многая літа і теде.- Як свідчив вираз його обличчя, у «теде» входили не особливо добірні побажання.- І за її теж! - Він глянув на Алісу, що сиділа, втупивши, як йому здавалось, очі в стіну за його плечима, а насправді - в обличчя містера Домбі, що стояв на дверях.- Бажаю їй того самого, і якнайбільше!

З цими двома тостами він вихилив цілу склянку й поставив її на стіл.

- Ну, так ось, місіс Браун! - мовив він.- Тепер будемо трохи розважніші. Ви знаєтесь на птахах і вмієте обходитися з ними, у чому я пересвідчився, на свою біду.

- Біду? - повторила місіс Браун.

- Тобто, на щастя, хотів я сказати,- відповів Точильник.- Ну, чого ви перебиваєте чоловіка, місіс Браун! Знов через вас з голови усе вилетіло.

- Ти казав про птахів, Роббі,- нагадала стара.

- Ага! Так от,- мені