Чарльз Діккенс - Домбі і син, Чарльз Діккенс

доручено доглядати цю папугу - оскільки певні речі розпродуються, і одна господа ліквідується - а мені не бажано привертати на себе увагу, то я хотів би примістити її на який тиждень у вас, з харчем і помешканням, добре? Раз уже я мушу заходити сюди,- міркував Роб з кислою міною на обличчі.- так нехай буде хоч якийсь привід для цього.

- Хоч якийсь привід? - зойкнула стара.

- Опріч вас, звичайно, місіс Браун,- поправився полохливий Роб.- Я зовсім не кажу, що мені ще якісь приводи потрібні, місіс Браун. Бога ради, не починайте знову.

- Він не думає про мене! Він не дбає за мене так, як я за нього дбаю! - скрикнула місіс Браун, здіймаючи свої кощаві руки.- Але я таки подбаю за його птаху.

- І добре подбайте, місіс Браун,- закивав головою Роб.- Бо, знаєте, якби ви хоч раз її не так погладили, то й те, гадаю, не вдалося б сховати.

- А то він такий прозорливець, Робе? - хутко підхопила стара.

- Прозорливець, місіс Браун? - повторив Роб.- Ну, про це не треба говорити.

Роб зненацька замовк, налякано озирнувшись, тоді знову наповнив склянку, поволі вихилив її до дна, труснув головою і почав водити пальцем по прутиках папужої клітки, ніби в цей спосіб відводив думки від щойно порушеної небезпечної теми.

Стара лукаво глянула на нього, підсунула ближче свій стілець і, дивлячись на папугу, що на її оклик спустилася вниз з-під золоченого купола, спитала:

- То ти вже не на службі, Роббі?

- Це вас не обходить, місіс Браун,- одрізав Точильник.

- Може, хоч на харчі дають, га, Робе? - спитала місіс Браун.

- От так папуга! - сказав Точильник.

Стара стрельнула в нього поглядом, після якого він мав би потерпати за власні вуха, але що саме прийшла його черга задивлятися на папугу, то отого лихого погляду, котрий його внутрішньому зорові міг бачитись яким завгодно, фізичний його зір щасливо уникнув.

- Дивно, що хазяїн не забрав тебе з собою, Робе,- солоденько сказала стара, хоч обличчя її наливалося злобою.

Роб був настільки поглинутий спогляданням папуги і погладжуванням прутиків, що не відповів нічого.

Пазурі старої вже були за волосинку від його скуйовдженої кучми, похиленої над столом, однак вона стримала руку й мовила над силу, якомога облеснішим голосом:

- Роббі, дитинко...

- Що, місіс Браун? - озвався Точильник.

- Дивно, кажу, що хазяїн не взяв тебе з собою, серце.

- Це вас не обходить, місіс Браун,- повторив Точильник.

Ту ж мить пазурі місіс Браун пішли в хід: схопивши його лівицею за горло, а правицею - за волосся, вона вп’ялася в предмет своєї ніжної любові з такою люттю, що обличчя хлопця враз посиніло.

- Пустіть, місіс Браун, чуєте? - верескнув Точильник.- Що ви робите? Поможіть же, молодице! Місіс Брау... Бра...

Молодиця, однак, не зворушена ані воланням до неї, ані белькотінням хлопця, твердо дотримувала нейтралітету, доки притиснений у кутку Роб по довгій боротьбі звільнився від своєї напасниці і, важко дихаючи, стояв, одгородившися ліктями від старої, що теж ледве зводила дух і, тупаючи з люті й нетерплячки ногами, явно збирала сили для нового нападу. У цю критичну хвилину Аліса подала голос, та зовсім не на користь Точильника:

- Молодець, мамо! Розшматуйте його!

- Що ж це таке,- пробелькотів Роб,- і ви проти мене, молодице? Що я вам зробив? За що мене шматувати, хотів би я знати? Чого ви беретеся душити хлопця, який вам ніякого зла не вчинив, ні одній, ні другій? А ще жінками називаєтесь! - заляканий, прибитий горем Точильник підніс рукава до очей.- Ви мене просто дивуйте. Де ж ваша жіноча сердечність?

- Ах ти ж, невдячне щеня!-ледь видихнула місіс Браун.- Безсоромне, нахабне щеня!

- Що ж я такого зробив, місіс Браун, чим вас образив? - весь у сльозах, питався Роб.- Ви ж тільки хвилину тому так мене любили!

- І він ще буде мені відбуркувати! - сказала стара.- Мені! Він собі з мене іграшку робить - тільки тому, що мені захотілось побалакати трошки про його пана та леді! Але скінчилися балачки, хлопчику. Можеш іти!

- Що ви, місіс Браун,- запротестував нещасний Точильник.- Хіба я казав, що хочу іти? Не треба так говорити, місіс Браун, будь ласка.

- Я зовсім не говоритиму,- відповіла місіс Браун, ворухнувши своїми скарлюченими пальцями так, що Роб у кутку зменшився вдвоє.- Більше він від мене ні слова не почує. Це - невдячний пес. Я його зрікаюсь. Хай іде собі! А я напущу на нього таких, що заговорять, ще й як заговорять, і від них не відмахнешся, пристануть до нього, як п’явки, скрадатимуться за ним, як лисиці! Отак!

Він їх знає. Знає свої колишні штучки та звички. А коли забув, то вони йому нагадають. Хай іде собі й побачить, як йому вдасться справляти хазяйські діла й берегти хазяйські секрети, з отаким товариством на хвості. Ха-ха-ха! Він побачить, що це далеко не ми з тобою, Алісо, не такі, як ми, друзі. Хай собі йде! Хай іде!

Ці слова стара твердила безнастанно, розмахуючи кулаком над головою та совгаючи щелепами, а її кульгава постать носилася по колу, футів так із чотири в діаметрі, і вганяла Точильника в жах невимовний.

- Місіс Браун,- благально мовив Роб, трішки висунувшись із свого кутка.- А якщо так добре подумати, на холодну голову,- ви ж не станете кривдити хлопця, правда?

- Не говори до мене,- обізвалася стара, усе так само люто гасаючи по колу.- Хай іде собі, хай собі йде!

- Місіс Браун,- не вгавав бідолашний Точильник,- я ж зовсім не... О, що то за горе для хлопця - вклепатися в таке!.. Я просто остерігався багато говорити, як завжди остерігаюсь, бо він усе вивідує, хоча, правда мав би знати, що далі воно не піде. Я не від того, щоб побалакати трохи, місіс Браун,- з перекошеним обличчям запевняв він,- тільки не заводьтеся так, будь ласка. Ой, та невже ж ви не можете закинути словечко за бідолашного хлопця? - в розпачі заволав Роб до дочки.

- Годі, мамо,- чуєте, що каже? - суворо озвалася та, нетерпляче