Чарльз Діккенс - Домбі і син, Чарльз Діккенс

мотнувши головою.- Спробуйте ще раз, а як знов не дійдете з ним згоди, зживіть його зі світу, як хочете, та й по всьому.

Місіс Браун, схоже, розчулена цим сердечним напучуванням, тут же завила і, поволі м’якнучи, пригорнула до себе розкаяного Точильника, що також обняв її з виразом несказанної скрухи на обличчі і з виглядом жертви (якою і був) вернувся на старе своє місце, поруч із приятелькою, дозволивши їй - з вельми солоденькою гримасою на виду, що явно змагалася за місце з фізіономічними проявами цілком протилежного характеру - обвитися рукою довкола його ліктя і притулити його до себе.

- Ну, то як поживає твій пан, моє серденько? - спитала місіс Браун, коли, сидячи в отакій дружній позі, вони випили за здоров’я одне одного.

- Тихо! Будьте ласкаві, місіс Браун, говоріть трохи тихше,- попрохав Роб.- Дуже добре, по-моєму, спасибі.

- То ти ще на службі, Роббі? - підлесливим тоном допитувалася місіс Браун.

- Та воно ніби й так,- м’явся Роб,- і ніби й ні. Я... мені поки що платять, місіс Браун.

- Але роботи нема?

- Та, власне, зараз нема що робити, місіс Браун, хіба що... дивитися в чотири ока,- відповів Роб, жалісно лупаючи ними.

- Пан за кордоном, Робе?

- О, на бога, місіс Браун! Чи ж не можна балакати з чоловіком про щось інше?! - вибухнув розпачем Точильник.

Запальна місіс Браун тут же зірвалася з місця, і безталанний Точильник, стримуючи її, пробурмотів:

- Т-так, місіс Браун, здається, за кордоном. Чого вона витріщилась? - додав він, маючи на думці дочку, що втупила очі в обличчя, яке знову визирнуло з-за Робової спини.

- Не звертай уваги, хлопче,- мовила стара, щільніше пригортаючи його, щоб не міг оглянутись.- Це в неї звичка така, звичка. А скажи-но, Робе. Ти леді не бачив, га, серце?

- Якої ще леді, місіс Браун! - тоном жалібного благання скрикнув Точильник.

- Якої леді? - повторила та.- Тої самої. Місіс Домбі.

- Так, здається, бачив раз.

- Тої ночі, як вона поїхала, га, Робе? - сказала просто в ухо йому стара, пильно стежачи за його обличчям.- Ага! Знаю - це було тої ночі.

- А раз ви знаєте, що це було тої ночі, місіс Браун,- відповів Роб,- то нема чого катувати хлопця, щоб він потвердив.

- А куди вони поїхали, Робе? Просто за кордон? Як то було? Ти її де бачив? Вона сміялася? Чи плакала? Розкажи мені все,- викрикувала стара, ще щільніше тулячи його лікоть до себе, плескаючи в долоні й вивчаючи кожну рисочку на його обличчі своїми підсліпуватими очима.- Ну! Я хочу, щоб ти мені все розказав. Ну ж бо, Робе, серце! Ми з тобою вміємо зберігати таємниці, правда? Це ж нам не вперше. То куди вони спочатку поїхали, Робе?

Нещасний Точильник зітхнув і змовк.

- Ти що - німий? - сердито сказала стара.

- А боже ж мій! ні, місіс Браун. Ви собі гадаєте, що чоловік - то блискавка. Я сам хотів би бути блискавкою,- пробурмотів спантеличений Роб.- Так би хряснув у декого, що їм би всього відхотілося.

- Що ти кажеш? - ощирившись, запитала стара.

- Що дуже люблю вас, місіс Браун,- відповів облудний Роб, шукаючи втіхи в склянці.- Питаєте, куди поїхали спершу? Він і вона, тобто?

- Ага! - підхопила стара.- Вони обоє.

- Та нікуди вони не поїхали... разом, хотів я сказати.

Стара глянула на нього так, наче мала сильне бажання знову вп’ястися в його горло й волосся, але якась таємнича затятість в його обличчі стримала її.

- В тім-то й штука,- з неохотою пояснив Точильник,- що ніхто не бачив, щоб вони отак їхали, то й сказати не міг, як вони поїхали. Вони поїхали різними дорогами, кажу ж вам, місіс Браун.

- А так, так! Щоб зустрітись на визначеному місці,- захихотіла стара по хвилі мовчанки, під час якої пильно приглядалася до його обличчя.

- Ну, якби не мали зустрітися десь-інде, то могли б, я думаю, залишитися вдома. Чи не так, місіс Браун? - неохоче відказав Роб.

- Ну-ну, Робе? Ну? - Стара ще глибше втиснулась йому під пахву, наче боялася, що загавиться, і він випорсне з її рук.

- Що, хіба ми ще не набалакалися, місіс Браун? - сказав Точильник, який під впливом хмелю, почуття кривди й відчуття, що його розпинають на дибі, зробився таким плаксієм, що майже при кожнім запитанні підносив рукав то до одного, то до другого ока і марно скімлив на знак протесту.- Чи сміялася вона тої ночі? Так? Ви питали, чи вона сміялася, місіс Браун?

- Або плакала,- додала стара, киваючи.

- Ні те, ні друге,- сказав Точильник.- Була така ж спокійна, як і тоді, коли ми з нею... Ох, бачу, ви таки все з мене витягнете, місіс Браун! Присягніться тільки, що нікому не скажете.

Що місіс Браун охоче й зробила - була-бо єзуїтка з натури, та й не мала іншого наміру поза тим, щоб її гість у схованці сам усе почув.

- Була така спокійна, як і тоді, коли ми з нею їхали до Саутгемптона,- сказав Роб,- як статуя. І вранці така ж самісінька була, місіс Браун. І коли, ще вдосвіта, сідала сама на пароплав,- я вдавав, що я її слуга, і відвів її на борт,- була така ж самісінька. Ну, тепер ви задоволені, місіс Браун?

- Ні, Робе, ще ні,- рішуче відповіла місіс Браун.

- Ох, ну й жінка! - вигукнув Роб, у кволому ремстві на власну безрадність.- Що ви ще хотіли знати, місіс Браун?

- Що сталося з хазяїном? Куди він поїхав? - питала вона, так само міцно тримаючи його й не зводячи з його обличчя гострих очей.

- Їй-богу, не знаю, місіс Браун,- відповів Роб.- Їй-богу, не знаю, що з ним, ні куди він поїхав, ні взагалі нічого. Знаю тільки, що він сказав при прощанні,- тобто, щоб я тримав язика за зубами; тож я вам по-приятельськи скажу, місіс Браун,- як маєте комусь передати хоч словечко з нашої розмови, то краще застреліться або замкніться в цій хаті й спаліть