Чарльз Діккенс - Домбі і син, Чарльз Діккенс

себе разом з нею, бо він не спиниться ні перед чим, аби відомстити. Ви його й наполовину так добре не знаєте, як я, місіс Браун. Кажу ж вам,- від нього не втечеш.

- Хіба ж я не заприсягалася? - спитала стара. - І не додержу присяги?

- Та думаю, певно, додержите, місіс Браун,- не без вагання і не без прихованої погрози сказав Роб.- Заради свого ж добра. Як і заради мого.

Він глянув на неї, вділяючи цю дружню осторогу, яку підкріпив ще й кивком голови, але аж таке близьке сусідство жовклого лиця з його невгомонним, гротескним ротом, і проникливо-зимним, старечим поглядом тхорячих очиць не справило йому приємності, тож Роб, збентежившись, потупив очі й завовтузився на стільці, наче збирався з духом, щоб заявити спересердя - більше на жодні питання він відповідати не буде. Стара ж, усе ще міцно тримаючи його, скористалася з нагоди й піднесла догори пальця - таємний знак для схованого спостерігача, аби був особливо уважний до того, що відбудеться зараз.

- Робе! - якнайоблеснішим тоном сказала вона.

- Боже милий, місіс Браун! Чого вам ще? - з розпачем озвався Точильник.

- Робе, а де умовились зустрітися твій пан і леді?

Роб ще дужче зайорзав на стільці, глянув угору, глянув униз, погриз палець, витер його об камізельку й нарешті сказав, дивлячись на свого ката:

- Ну, звідки я знаю, місіс Браун?

Стара знову піднесла пальця догори і, кинувши, «Давай, хлопче! Нічого зі мною говорити й не договорювати. Я хочу знати»,- стала чекати відповіді.

Роб, пом’явшись трохи, раптом вихопився:

- Та чи я вмію вимовити назву чужоземного міста, місіс Браун? Яка ж ви чудна жінка!

- Але ти ж чув її, Роббі,- впиралася та,- і можеш повторити. Давай!

- Ніколи не чув, місіс Браун,- запевняв Роб.

- Значить,- хутко підхопила вона,- бачив на письмі й можеш написати.

Роб, виражаючи свою досаду чимось середнім між сміхом і плачем,- бо лукавство старої навіть під час отих цькувань, впроваджувало його, до певної міри, в захват,- пошпортався неохоче в кишені камізельки і видобув звідти малесенький уламок крейди. Коли стара побачила, що він тримає в пальцях, очі її заіскрили, і, поспіхом звільняючи місце на сосновому столі, щоб можна було писати, вона знову подала той самий знак тремтячою рукою.

- Тільки перед тим я вам ось що скажу, місіс Браун,- мовив Роб,- більше мене ні про що не питайте. Більше я відповідати не буду; бо не маю що. Коли вони там мали зустрітися, хто то придумав, щоб вони їхали нарізно,- все це я знаю не краще за вас. І взагалі, я більше нічого не знаю. Ви б мені повірили, коли б я розказав, як знайшов цю назву. Розказати, місіс Браун?

- Так, Робе.

- Ну, то, місіс Браун, було це... тільки щоб ви більше нічого не питали, пам’ятаєте? - сказав Роб, звертаючи на неї очі, що тепер з кожною хвилиною ставали все сонливіші, все тупіші.

- Анічогісінько,- пообіцяла місіс Браун.

- Ну, то було це так. Коли відома вам особа залишала леді на мене, то сунула їй у руку папірець, де було написано, куди їхати,- щоб леді, мовляв, не забула. Вона не боялась забути, бо щойно він обернувся, порвала той папірець, і, коли я піднімав підніжку карети, один клаптик випав - решту, певне, вона викинула у вікно, бо більше нічого не було, хоч я й шукав потім. Там було тільки одне слово написано, отаке - як вам так уже дуже кортить знати. Але пам’ятайте! Ви заприсяглися, місіс Браун!

Місіс Браун сказала, що пам’ятає. Роб не мав більше що сказати і заходився повільно та старанно писати крейдою на столі.

- Д,- вголос прочитала стара, коли він накреслив першу літеру.

- Ви замовкнете чи ні, місіс Браун? - скрикнув Роб, прикривши літеру долонею й нетерпляче обернувшись до неї.- Нічого це вголос читати. Тихо будьте!

- Тоді пиши більші літери, Робе,- попросила вона, повторюючи свій таємний сигнал,- бо я погано бачу, навіть друковане.

Бурмочучи щось до себе, Роб з неохотою вернувся до своєї роботи і шкрябав далі. Коли він нахилив голову, чоловік, задля якого він, сам того не відаючи, отак трудився, вийшов з-за дверей і, затримавшись не далі як за крок позад нього, уважно стежив за непевними рухами його руки. В той же час Аліса, з протилежного боку, вдивлялася в рисовані літери й вимовляла їх самими вустами. По кожній літері очі її і містера Домбі, стрічалися, немов обоє шукали підтвердження одне в одного; і в такий спосіб обоє прочитали по буквах: Д-І-Ж-О-Н.

- Ось! - сказав Точильник і, наслинивши долоню, мерщій витер написане, а що цього йому видалося мало, то взявся шурувати стіл рукавом, поки від крейди навіть сліду не лишилося.- Тепер, сподіваюсь, ви вдоволені, місіс Браун?

На підтвердження цього стара пустила його руку й поляскала його по спині, і Точильник, знеможений допитом, катуваннями і спиртним, згорнув руки на столі, поклав на них голову й заснув.

Лише тоді, коли він добре розіспався, розкотисто хропучи, стара повернулася до дверей, за якими ховався містер Домбі, показуючи, куди він має вийти, а сама чатувала над Робом, готова затулити йому очі чи притиснути головою до столу, якщо б він підняв її, коли інший гість скрадався через кімнату. Та хоч зіркі її очі пильно стежили за сплячим, не менше пильнували вони й того, що не спав, і коли він, торкнувшись її руки, попри всю обережність, брязнув золотом, вони заблищали жадібно, наче в крука.

Доччині ж очі похмуро провели його до дверей і бачили все: як він пополотнів, як поспішав, не в силі забаритись бодай на коротку хвилину, і як горів бажанням діяти, рушати в дорогу. Коли двері за ним зачинилися, вона обернулася до матері. Стара підкульгала до неї, розтулила долоню і, знов у ревнивій жадобі стиснувши її в кулак, прошептала:

- Що він зробить, Аліс?

- Щось лихе.

- Уб’є?

- Він ошалів, бо вражено його пиху, і здатний і на це, а більшого ніхто не скаже - ні ми, ні він сам.

Очі її блищали сильніш, як у матері, і