Чарльз Діккенс - Домбі і син, Чарльз Діккенс

недбало, по-циганськи, так що з першого погляду можна було впізнати руку молодшої з жінок. Вечірні сутінки густішали й глибшали, серед мовчазної тиші, аж поки стіни, поволі чорніючи, майже зовсім розпливлися в темряві.

Мовчанку, що тривала так довго, зламала Аліса, сказавши:

- Не діждете ви його, мамо. Він не прийде.

- Хай смерть не діжде! - гарячкуючи, одповіла стара.- Він мусить прийти.

- Побачимо,- сказала Аліса.

- Побачимо його,- відрубала мати.

- На останньому суді,- сказала дочка.

- Я знаю - ти думаєш, що я здитиніла! - закаркала стара.- Оце така мені повага і шана від власної доні, та тільки я розумніша, ніж ти думаєш. Він прийде. Тоді, як я зачепила його на вулиці, він оглянувся на мене так, як на жабу. Але, боже милий, треба було його бачити, коли я назвала їх поіменно й спитала, чи не хоче він дізнатись, де вони.

- Що, такий був розгніваний? - вмить спалахнула цікавістю дочка.

- Розгніваний? Не те слово! Оскаженілий! Оце більш підходяще. Розгніваний! Ха-ха! Щоб оте та назвати просто «гнівом»! - Стара покульгала до буфета, щоб запалити свічку, і, поки несла її на стіл, шамкотливий її рот красувався в усій своїй бридоті.- Так я й про тебе могла б сказати, що ти - коли про них думаєш чи говориш - просто гніваєшся.

Що й справді важко було б сказати, дивлячись на її дочку, яка сиділа, мов причаєна тигриця, з палючими очима.

- Тихо! - з тріумфом сказала стара.- Хтось іде. Ті, що тут живуть, чи вештаються тут, так не ходять. І ми з тобою так не ходимо. О, ми б пишалися такими сусідами! Чуєш його?

- Здається, ви маєте рацію, мамо,- стиха відповіла Аліса.- Цитьте! Одчиніть двері.

Аліса ще більше скулилась, загортаючись у шаль, а стара, послухавшись її, визирнула надвір, поманила пальцем і пустила в хату містера Домбі, що, переступивши поріг, став, недовірливо розглядаючись навколо.

- Це негодяще місце для такого високого джентльмена, як ваша милість,- заскрекотала стара, присідаючи.- Як я і казала, але шкоди вам від того не буде.

- Хто це? - спитав містер Домбі, дивлячись на її компаньйонку.

- Це - моя красуня дочка,- відповіла стара.- Не звертайте на неї уваги, ваша милість. Вона все знає.

Тінь, що вкрила йому обличчя, була не менш промовиста, ніж якби він уголос простогнав: «Хто лиш цього не знає!»,- та він тільки пильно дивився на неї, а вона на нього - без жодного вітального слова чи жесту. Та коли відвів очі, обличчя йому спохмурніло; потім він час від часу мимохіть поглядав на неї, ніби ті сміливі очі пекли його й будили якийсь спогад.

- Жінко,- мовив містер Домбі до старої карги, що хихотіла та блискала очима з-під його ліктя, а коли він обернувся, крадькома показала пальцем на дочку, затерла руки й знову затицяла пальцем.- Жінко! Я визнаю, що зробив необачно, прийшовши сюди й забувши, хто я, але ти знаєш, для чого я прийшов і що ти обіцяла, перечепивши мене тоді на вулиці. То що ж ти маєш мені сказати з того, що мене цікавить? І чим пояснити, що відомості, для здобуття яких я марно докладав усього свого впливу та грошей, повинні раптом знайтися самі і в такій халупі? - Він зневажливо озирнувся навколо.- Не думаю,- додав він по хвилині, протягом якої гостро дивився на неї,- щоб тобі закортіло пожартувати зі мною чи обдурити мене. Але якщо маєш такий намір, то раджу відмовитися відразу. Зі мною жарти погані, і відплата буде жорстока.

- О, який гордий, строгий джентльмен! - захихотіла стара, трясучи головою та потираючи зморщені руки.- О, строгий, строгий! Але, ваша милість, самі все побачите, на власні очі, й почуєте самі, на власні вуха,- не наші... і якщо вашу милість наведуть на слід, ви ж за це щось заплатите, правда, голубе шановний?

- Гроші,- відповів містер Домбі, якому це запитання явно додало спокою й певності,- я знаю, творять чудеса. Навіть такий несподіваний і неймовірний шанс, як цей, можуть обернути на користь. Так, за будь-які вірогідні відомості я заплачу. Тільки спершу мушу їх мати, щоб судити про їхню цінність.

- Невже ви не бачили нічого сильнішого за гроші? - спитала молода жінка, не встаючи з місця - навіть не рухнувшись.

- Тут, по-моєму, ні,- сказав містер Домбі.

- Але деінде повинні були бачити, я думаю,- відповіла вона.- Невже не бачили жіночого гніву?

- У тебе, шльондро, загострий язик,- сказав містер Домбі.

- Не завжди,- відказала вона, без тіні емоцій.- А говорю це вам, щоб ви нас тут краще зрозуміли і більше вірили. Жіночий гнів тут напевне не інакший, ніж у вашому красному домі. У гніві тут я. І вже багато років я маю не менші, ніж ви, підстави для гніву - на того ж самого чоловіка.

Він мимоволі здригнувся і глянув на неї вражено.

- Так,- з чимсь, схожим на сміх, сказала вона.- При всій, здавалося б, величезній різниці між нами - це так. Як і чому воно так - не має значення, це моя справа, а я свої справи не розголошую. Я хочу вас із ним звести, бо я на нього люта. Мати в мене скнариста і вбога, вона будь-які відомості повизбирує на продаж і продасть усе, що завгодно і кого завгодно,- аби за гроші. Мабуть, годиться-таки, щоб ви їй заплатили, коли вона вам допоможе в тому, що вас цікавить. Але мною керує не це. Я вам сказала, що - і мені цього досить - я від свого не відступлюся, хай би ви тут з нею за кожен гріш висварювалися. Це все. Більше мій гострий язик ні слова не скаже - навіть якщо ви до самого світку просидите.

Стара, яка виявила значне занепокоєння під час отої промови, що загрожувала зменшенням сподіваного зарібку, легенько сіпнула містера Домбі за рукав, шепочучи, щоб не звертав на дочку уваги. Він глянув на одну й другу вимученими очима й сказав глухіше, ніж звичайно:

- Кажи вже, що ти там знаєш.

- Е, не так прудко, ваша милість. Треба ще декого зачекати,- мовила стара.- Все те ще треба