Джеймс С. А. Корі - Брама Абаддона, Джеймс С. А. Корі

стали складатися в таку собі історію з обрамленням, завдяки

якому безглуздий торохтливий набір чуттів набув хоч якогось

сенсу. Та навіть коли до неї вернулися найабстрактніші частини

самої себе — ім’я та розуміння того, де вона перебуває —

Кларісса, можна сказати, усвідомила, що її скомпрометовано.

З нею щось не так.

У приміщенні виявилося брудно, повітря було на кілька

градусів загарячим. Вона лежала під крапельницею на тонкій, смердючій від поту постелі. До Кларісси довго доходило, що це

все означало. Вона не висіла в повітрі. Невагомість кудись

поділася. Звідки бралася сила тяжіння, теж не збагнути: від

обертання, від тяги чи від взаємодії мас на плавному віражі

гравітаційного маневру. Їй бракувало контексту. Їй просто було

приємно знову відчувати вагу. Значить, щось пішло так, як

треба. Щось спрацювало.

Коли вона заплющувала очі, то снила, ніби вбила Рена

і сховала його всередині свого тіла, а тому їй не можна

погоджуватись на будь-яке сканування, бо тоді знайдуть його

труп. Прокинувшись, Кларісса зраділа, що всі вже й так знали.

Інколи до неї приходила Тіллі посидіти біля її постелі. Вона

здавалася зарюмсаною. Кларіссі кортіло спитати, що сталося, але дів чина так і не наважилася. Інколи бувала Анна. Лікарка, яка її оглядала, була немолодою, але дуже красивою, і ще вона

мала погляд людини, яка вже бачила все. Жодного разу не

прийшов Кортес. Межі сну та яви розмивалися самі по собі. Як

і різниця між недугою та зціленням. Провести її було вкрай

тяжко, якщо можливо взагалі.

Одного разу вона прокинулася від голосів. Від того самого

ненависного їй голосу — Голденового. Він стояв у ногах її ліжка,

схрестивши руки на грудях. Поруч із ним була Наомі, а за ними

і всі решта. Блідий, схожий на дальнобоя. Смаглявий, що

скидався на шкільного вчителя. Еймос та Алекс. Екіпаж

«Росинанта». Люди, яких їй не вдалося вбити. І вона була рада

їх бачити.

— Ні, і не думайте, — промовив Голден.

— Ти тільки поглянь на неї, — промовила Анна. Кларісса

витягнула шию, щоб роздивитися жінку за нею. Пасторка мала

старший вигляд. Пошарпаний. Або висушений. Виварений до

самої своєї суті. Але все ще красуня. Страхітлива

й безкомпромісна в своєму співчутті красуня. Це читалося в неї

на обличчі. Через це на неї складно було дивитися.

— Її ж уб’ють.

Руку підняв Алекс, шкільний учитель.

— Ти хотів сказати, в неї буде адвокат, коли її судитимуть за

вбивство парочки людей, яких, ми й так всі добре знаємо, вона

точно вграла?

«Я ж і справді вбила, — подумала Кларісса. — Це правда».

А десь над нею, ніби в молитві, склала руки Анна:

— Я мала на увазі, я хочу, щоб саме так усе й відбулося, —

промовила вона. — Суд. Адвокати. Справедливість. Але мені

потрібно, щоб хтось її безпечно доправив звідси до органів

юстиції на Місяці. З початком евакуації у повільній зоні тільки

ви маєте незалежний корабель. Ви єдиний екіпаж, якому я можу

повністю її довірити в такому рейсі.

Наомі подивилася на Голдена. При цьому Кларісса не

розібрала виразу її обличчя.

— На свій корабель я її не візьму, — проказав Голден. — Вона

намагалася нас убити. Їй практично вдалося вбити Наомі.

— А ще вона обох вас порятувала, — відповіла Анна. — І всіх

інших також.

— От я не впевнений, що через один-єдиний її людський

учинок я їй чимось завинив.

— Я такого і не казала, — не здавалася Анна. — Та якщо ми не

ставитимемося до неї з тим самим відчуттям справедливості, якого хотіли би для себе, то…

— Послухай, Руда, — озвався Еймос. — Геть усі в цьому

приміщенні, хіба що, можливо, за винятком тебе й капітана, мають гнучкіше розуміння моралі. Ми всі не без гріха. Не

в