Джоан Роулінг - Бентежна кров, Джоан Роулінг
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Довгі ряди атракціонів обабіч дороги ховали від очей море. Вдалині виднілося чортове колесо, кабінки якого мали форму монгольф’єрів у пастельних кольорах. Неподалік вивищувалася на сто футів у повітря велетенська гімнастична драбина для дорослих, з канатами й шинами на мотузках. Спостерігаючи за людьми, які на страховці долають перешкоди, Робін відчула дивну суміш задоволення й меланхолії: можливість несподіваного розвитку у справі Бамборо, смачна риба з картоплею, товариство Страйка й тепле сонечко тішили її, але їй також пригадувалися дитячі перегони з братом Стівеном на отому узбережжі, яке зараз приховане від очей,— маленька Робін дуже хотіла добігти до віслюків перша, щоб першою й обирати. Чому, коли дорослішаєш, спогади про невинні роки так жалять? Чому пам’ять про дівчинку, яка вважала себе невразливою, яка ніколи не стикалася з жорстокістю, приносять більше болю, ніж утіхи?
Дитинство в неї було щасливе, на відміну від Страйкового, тож звідки біль? Кілька років поспіль улітку на вихідних Робін змагалася з братами, щоб покататися на чорному віслюку, якого звали Нодді і якого, понад сумнів, давно нема на світі. Можливо, усвідомлення нашої смертності додає солодким спогадам гіркоти? Можливо, подумала Робін, коли Аннабель підросте, вона привезе її сюди й уперше покатає на віслюку. Гарна була ідея, але Робін мала сумніви, що Стівен і Дженні захочуть провести вихідні в Скегнессі. Двоюрідна бабуся Аннабель виїхала з Бостона, тож більше в цій місцевості родичів не лишилося. Часи змінюються, і так само змінюється дитинство.
— Що з тобою? — запитав Страйк, зазираючи Робін в обличчя.
— Нічого, все гаразд,— озвалася вона.— Просто подумала... За кілька тижнів мені буде тридцять.
Страйк пирхнув.
— Ну, від мене ти співчуття не дочекаєшся,— мовив він.— За місяць після тебе мені буде сорок.
Він відкупорив бляшанку кока-коли й відпив. Робін проводжала очима родину, яка проходила повз: усі четверо їли морозиво, а за ними бігла перевальцем такса, обнюхуючи прикрашений британським прапором пакет, що звисав з руки батька родини.
— Як гадаєш, Шотландія відділиться?
— Захоче незалежності? Можливо,— озвався Страйк.— Опитування про це свідчать. Барклей вважає, що це може статися. Він розповідав мені про своїх старих приятелів з малої батьківщини. Вони мені дуже нагадали Полворта. Така сама ненависть до цифр, такі самі обіцянки райдужних перспектив і рожевих поні, щойно вони звільняться від Лондона. А коли хтось указує на небезпеки чи труднощі, то він панікер. Фахівці нічого не розуміють. Цифри брешуть. «Гірше не буде...»
Страйк закинув до рота трохи картоплі, пожував, проковтнув і провадив:
— Але життя мене навчило, що завжди може стати гірше. Я вважав, що мені не пощастило, а потім у наше відділення привезли хлопця, якому вибухом відірвало обидві ноги і геніталії.
Він ще ніколи не розмовляв з Робін про наслідки поранення, яке перемінило його життя. Як по правді, взагалі мало згадував у розмовах свою відсутню ногу. Після тієї підігрітої віскі розмови в темному офісі, подумала Робін, бар’єр упав.
— Усі шукають одного простого рішення,— сказав Страйк, доїдаючи картоплю.— «Один секретний прийом, щоб живіт спласнув назавжди». Я на таку рекламу не ведуся, але розумію, чому ведуться інші.
— Переписування історії — це ж така принадна ідея, правда? — сказала Робін, не відриваючи очей від фальшивих монгольф’єрів, які крутилися заданою траєкторією.— Поглянь на Датвейта: що кілька років він змінював ім’я і знаходив нову жінку. Хіба не диво — переписати історію цілої країни? Бути до цього дотичним?
— Ага,— мовив Страйк.— Звісно, люди вважають, якщо візьмуть участь у великій справі, яка принесе зміни, вони теж зміняться.
— Хіба погано хотіти чогось ліпшого чи чогось іншого? — запитала Робін.— Хіба погано хотіти змін на краще?
— Аж ніяк,— сказав Страйк.— Але, з мого досвіду, люди по-справжньому змінюються дуже рідко, бо це збіса важка праця порівняно з ходінням у колонах і маханням прапорами. У цій справі хіба трапилася нам бодай одна людина, що радикально відрізнялася від того, якою вона була сорок років тому?
— Не знаю... Гадаю, я змінилася,— сказала Робін — і відчула ніяковість, що вимовила це вголос.
Страйк не усміхаючись дивився на неї довгу хвилю, поки пережував і ковтнув картоплю, а тоді мовив:
— Ага. Але ж ти — особлива, хіба ні?
І не встигла Робін почервоніти, як він додав:
— Ти не доїдатимеш картоплю?
— Пригощайся,— сказала Робін, підсуваючи до нього тацю. Вона дістала з кишені телефон.— А я подивлюся один секретний прийом, щоб живіт спласнув назавжди.
Страйк пирхнув. Витерши руки серветкою, Робін перевірила пошту.
— Бачив уже листа від Ванесси Еквенсі? Ти тут стоїш у копії.
— Якого?
— Вона, здається, знає кандидата, який може замінити Морриса... це жінка на ім’я Мішель Грінстріт... вона хоче піти з поліції. Вона прослужила вісім років,— розповідала Робін, повільно гортаючи листа,— їй не подобається ідея «відповідальних констеблів»... вона в Манчестері... хоче переїхати в Лондон, мріє займатися детективною роботою...
— Непогано,— сказав Страйк.— Призначмо співбесіду. Перший іспит вона вже склала на відмінно.
— Який це іспит? — звела на нього погляд Робін.
— Навряд чи вона комусь надсилала фото свого прутня.
Поплескавши себе по кишенях, Страйк дістав пачку цигарок «Бенсон-енд-Геджес», але вона виявилася майже порожньою.
— Мені потрібні папіроси, ходімо...
— Стривай,— зупинила його Робін, яка досі читала з мобільного.— О Боже! Корморане... мені
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бентежна кров, Джоан Роулінг», після закриття браузера.