Джоан Роулінг - Бентежна кров, Джоан Роулінг

— Ходімо перекусимо фіш-енд-чипсом,— запропонувала Робін.

— Оце ти діло кажеш,— з ентузіазмом підтримав її Страйк, коли вони рушили до Скарбро-авеню.

— Корморане, чому ти вирішив, що Датвейт щось знає?

— Хіба не бачила, як він поглянув на мене, коли я запитав його про останній прийом у Марго?

— Мабуть, я на Донну дивилася. Перелякалася, що вона кінці відкине.

— Шкода, що не відкинула,— зронив Страйк.

— Страйку!

— Він явно хотів уже щось мені розповісти, а вона все зіпсувала.

Коли вони дійшли до кінця вулиці, він мовив:

— Оце чоловік переляканий, і я не думаю, що боїться він тільки своєї дружини... Нам тут ліворуч чи праворуч?

— Праворуч,— сказала Робін, і вони звернули на Гранд-Парад і рушили повз довгу відкриту будівлю під назвою «Край розваг», у якій гуділи і миготіли відеоігри, гральні автомати-хапалки й механічні коники, на яких діти могли покататися, вкинувши монетку.— Хочеш сказати, що Датвейт винен?

— Думаю, він почувається винним,— сказав Страйк, обминаючи веселі родини й парочки, вдягнені у футболки.— У нього був такий вигляд, наче його розпирає від бажання чимось поділитися, скинути тягар.

— Якщо в нього справді були докази, чому він не розповів поліції? Тоді від нього відчепилися б.

— Можу навести одну причину.

— Він боявся людини, яка, на його думку, її вбила?

— Саме так.

— Отже... Лука Риччі? — запитала Робін.

У цей момент з глибини «Краю розваг» чоловічий голос промовив: «Біле, сім і чотири, сімдесят чотири».

— Можливо,— відповів Страйк, хоч і не надто впевненим голосом.— У ті часи Датвейт і Риччі жили приблизно в одному районі. Вірогідно, ходили в одні й ті самі паби. Гадаю, він чув плітки про те, що Риччі на неї полює. Але це не збігається з розповідями свідків, правда? Якщо Датвейт намагався її попередити, було би природніше, якби після цього здавалася стривоженою Марго, але ж ми знаємо, що це саме він вибіг з її кабінету, наляканий і занепокоєний... проте я нутром чую, що Датвейт переконаний: те, що сталося між ними на останньому прийомі, якось пов’язано з її зникненням.

Праворуч, біля входу в доглянутий парк, буяли петунії. Попереду, на острівці серед дорожнього руху, височіла шістдесятифутова годинникова башта, яка була збудована з цегли й каменю і віддалено нагадувала готичну, а сам годинник здавався мініатюрним Біг-Беном.

— А скільки взагалі закусочних у Скегнессі? — запитав Страйк, зупиняючись на жвавому перехресті біля башти. Вони з Робін стояли якраз посередині між двома закладами, які виставили столики на тротуар, а далі, за перехрестям, було видно ще дві закусочні.

— Я їх ніколи не лічила,— сказала Робін.— Мене більше цікавили віслюки. Може, сядемо тут? — запитала вона, вказуючи на найближчий вільний столик, фісташково-зелений, біля закусочної «Рибка Тоні» («Ми беремо якістю, а не ціною»).

— Віслюки? — широко всміхнувся Страйк, усідаючись на лавці.

— Щира правда,— озвалася Робін.— Будеш тріску чи пікшу?

— Пікшу, будь ласка,— відповів Страйк, і Робін пішла в закусочну замовляти.

За хвилину, чекаючи на фіш-енд-чипс — рибу з картоплею фрі — і насолоджуючись сонечком, яке пригрівало в спину, Страйк усвідомив, що й досі спостерігає за Робін, отож перевів погляд на пташину зграйку, яка тріпотіла в нього над головою. Хоча жовта огорожа, яка відділяла закусочну Тоні від закусочної Гаррі Ремзботтома, була по верху всіяна тоненькими шпичаками, щоб завадити птахам сідати на неї, жменьку крапчастих шпаків це не зупинило — птахи акуратно сиділи між шпичаків або балансували на чавунних кільцях під ними, чекаючи нагоди вхопити забуту картоплину.

Спостерігаючи за птахами, Страйк міркував, наскільки високі шанси, що Датвейт подзвонить за номером на його візитівці. Цей чоловік довгі роки ховався від свого минулого, але Страйк точно бачив на його обличчі відчай, який раніше бачив тільки у людей, що більше не могли витримати тягаря жахливої таємниці. Ліниво потираючи підборіддя, Страйк вирішив дати йому трохи часу на роздуми, а потім або знову зателефонувати йому, або навіть без попередження навідатися у Скегнесс, де Датвейта можна перестріти десь на вулиці чи в пабі, щоб Донна не завадила.

Страйк досі спостерігав за шпаками, коли Робін виклала на стіл дві полістиролові таці, дві маленькі дерев’яні виделочки і дві бляшанки кока-коли.

— Товчений горох,— зронив Страйк, дивлячись на тацю Робін, де поруч з рибою і картоплею лежала чимала порція такої собі зеленої каші.

— Йоркширська ікра,— сказала Робін, сідаючи.— Я подумала, ти такого не захочеш.

— І не помилилася,— озвався Страйк, беручи упаковку томатного соусу та з виразом, дуже схожим на відразу, спостерігаючи, як Робін занурила картоплинку в зелене місиво і з’їла.

— Ти у нас м’якотілий південець,— зронила Робін, і Страйк зареготав.

— Тільки ніколи не кажи такого при Полворті,— мовив він, пальцями відломив шматочок риби, занурив його в кетчуп у з’їв. А потім, без попередження, він заспівав:

Надійний меч, тверда рука

І серце — вірний страж. Ще королівським воякам Покаже Корнволл наш!

— Що це було? — засміялася Робін.

— Перший куплет «Маршу західняків»[17],— пояснив Страйк.— Ідея в тому, що корнволльці — повна протилежність м’якотілим поганцям... Чорт забирай, а смачно!

— Знаю. В Лондоні такого фіш-енд-чипсу не купиш,— сказала Робін.

Кілька хвилин вони їли мовчки. Салонепроникна обгортка на тацях була прикрашена старими сторінками з газети «Мірор». «Пол залишає ,,Бітлз“». Були ще й малюнки з непристойних листівок: пишногруда блондинка в ліжку зі своїм літнім босом казала: «Бізнес, мабуть, на підйомі. Ви ще ніколи не загадували мені стільки понаднормової роботи». Це нагадало