Джоан Роулінг - Бентежна кров, Джоан Роулінг

що не розповів,— жорстоко мовила Донна.— Зекономив би чимало часу й нервів.

Неначе не почувши цих слів і проігнорувавши обурений погляд Датвейта, Страйк запитав:

— А що змусило вас переїхати у Клактон-на-морі? У вас там були родичі?

— Нема в мене родичів, я виріс у притулку...

— Ой, дайте йому ще кляту скрипочку,— зронила Донна.

— Але ж це правда, так? — мовив Датвейт, уперше вибухаючи відвертим гнівом.— І я маю право казати правду про своє бісове життя, хіба ні? Я просто хотів організовувати розваги на курорті, бо я трохи співаю, і мені здавалося, це весело — заробляти на життя...

— Весело,— буркнула Донна.— Головне, щоб було весело тобі, Стіве...

— ...втекти від людей, які трималися зі мною так, наче я когось убив...

— І — бах! — сказала Донна.— Вмирає ще одна, тепер у басейні...

— Ти збіса добре знаєш, що я не причетний до того, як потонула Джулі!

— Та звідки мені знати? — мовила Донна.— Мене там не було! Це було ще до того, як ми познайомилися!

— Я показав тобі статтю в газеті! — вигукнув Датвейт.— Я показав тобі, Донно, та годі!

Він обернувся до Страйка.

— Ми з компанією випивали в шале. Ми з хлопцями грали в покер. Джулі втомилася. Вона пішла ще до того, як ми закінчили партію, хотіла повернутися до себе в шале. Йшла краєм басейну, послизнулася в темряві, вдарилася головою і знепритомніла, і...

Вперше Датвейт був по-справжньому пригнічений.

— ...і потонула. Я цього ніколи не забуду. Ніколи. Вранці, почувши крики, я в трусах вибіг надвір. Побачив її тіло, коли її діставали з басейну. Таке неможливо забути. Вона була зовсім юна. Двадцять два роки абощо. Приїхали її батьки і... це було жахливо. Жахливо. Я ніколи... що хтось може отак загинути. Послизнутися і впасти... Ага, отож... тоді я подав заяву на роботу в одному з таборів Батліна в Інголдмеллзі, це неподалік звідси. І тоді ж познайомився з Донною,— сказав він, з тривогою глянувши на дружину.

— І те, що ви поїхали з Клактона і знову змінили прізвище, зовсім не пов’язане з чоловіком на ім’я Оукден, який приїхав розпитати вас про Марго Бамборо? — поцікавився Страйк.

Донна рвучко підвела голову.

— О Боже,— зронила вона,— то навіть про Джулі все брехня?

— Ніяка не брехня! — голосно мовив Датвейт.— Я казав тобі, що ми з Джулі посварилися за кілька днів до її смерті, я казав тобі, бо потім я почувався страшенно винним! Той чоловік, той — як, ви сказали, його ім’я? Оукден? — так, він заявився і сказав, що пише книжку про зникнення доктора Бамборо. Обійшов усіх моїх колег, говорив з ними про мене, розповідаючи, що я був підозрюваним і змінив прізвище, і це звучало до біса підозріло. І Джулі страшенно розізлилася на мене, бо я не розповів їй...

— Ну, цього ти добре навчився, так, Стіве? — зронила Донна.— Тікати й ховатися — ось і все, що ти вмієш, а коли тебе викриють, просто зникаєш і знаходиш іншу жінку, якій можна поплакатися, поки вона теж тебе не викриє, і тоді...

— Містере Датвейт,— обірвав Донну Страйк,— хочу подякувати вам, що приділили нам час. Знаю, для вас це був шок, коли це все знову збурилося.

Робін приголомшено подивилася на Страйка. Він же не може покинути допит на цьому місці? Датвейти (чи то пак Даймонди, як вони себе називають) теж здавалися враженими. Страйк дістав з кишені ще одну візитівку і подав Датвейтові.

— Якщо пригадаєте ще щось,— мовив детектив,— ви знаєте, де мене шукати. Ніколи не запізно.

Коли Датвейт простягнув руку по візитівку, пісочний годинник у нього на передпліччі збрижився.

— А з ким ще ви розмовляли? — поцікавився Датвейт.

Тепер, коли випробування закінчилося, він — дивна річ — начебто не хотів його завершення. Можливо, подумала Робін, він боїться залишитися наодинці з дружиною.

— З чоловіком Марго і її родичами,— відповів Страйк, спостерігаючи за реакцією Датвейта.— 3 колишніми співробітниками, які ще живі: з доктором Ґуптою... З однією з працівниць реєстратури — Айрін Гіксон... з Дженіс Бітті, медсес...

— Як мило,— влізла Донна,— медсестра досі до твоїх послуг, Стіве...

Датвейт, який після зауваження дружини почервонів, мовив:

— А з Деннісом Крідом?

— Ще ні,— відповів Страйк.— Що ж,— він перевів погляд з чоловіка на дружину,— дякуємо, що приділили нам час. Ми це дуже цінуємо.

Робін підвелася на ноги.

— Вибачте,— тихо сказала вона до Донни,— сподіваюся, вам уже ліпше.

— Дякую,— буркнула Донна.

Поки Страйк і Робін дійшли до сходів, за дверима номеру «Лох-нагар» знову вибухнула сварка.

— Донно, любцю...

— Не клич мене любцею, ти, клятий покидьку!

— Не було сенсу продовжувати,— тихо мовив Страйк, починаючи спуск крутими сходами, застеленими шотландкою, так само повільно, як перед тим спускалася огрядна літня пані.— Він при ній цього не розповість.

— Не розповість чого?

— Ну, а це,— сказав Страйк, а на сходи луною полетіли крики Датвейтів,— і є головне питання, правда?

65

Як корабель в широкий океан Курс прокладає, щоб мети сягнуть, Долає вітер, течію, туман, Які йому перепиняють путь, І хвилі штормові його женуть, Та здужає негоду він лиху, І компас не дає йому звернуть,— Отак і я на довгім цім шляху Не змилю і його осилю без страху.

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

— Я зголоднів,—