Донна Тартт - Щиголь

ввімкнув настільну лампу й пильно їх розглянув — в окулярах, своїм натренованим Гобі оком, підсунувши тканину під самий ніс, — то не побачив ніякої крові. Клаптем білої тканини я тицьнув у кілька місць, щоб побачити, чи не стане вона рожевою. Вона справді зарожевіла, але дуже слабенько.

Покоївка досі чекала, й необхідність поспішати була для мене певною полегкістю — рішення треба приймати швидко, немає коли вагатися. З кишень я дістав свій гаманець, сирувату, але, на подив, не розм’яклу оксиконтинку, яку поклав до кишені, перш ніж піти на вечірку до Анни де Лармессен (чи думав я коли-небудь, що буду вдячний пігулці за властивість довго не розчинятися? Ні), й Борисів блискучий конверт, а піджак і шарф передав покоївці.

Зачинивши двері, я відчув велику полегкість. Але через тридцять секунд мене опанувала тривога, сплески якої іноді підіймалися до крикливого крещендо. Необмірковане рішення. Безумство. Чим я думав?

Я ліг. Та незабаром підхопився на ноги. Потім знову ліг і спробував заснути. Та незабаром я вже сидів у ліжку й у пориві напівсонної маячні, супроти власної волі, зателефонував на рецепцію.

— Слухаю вас, містере Декер, чим я можу допомогти?

— Знаєте… — Я міцно заплющив очі; навіщо я заплатив за кімнату кредиткою? — Мені спало на думку, я щойно віддав костюм у хімчистку, він ще тут?

— Пробачте?

— Ви відсилаєте одяг для прання кудись інде? Чи перете його тут, на місці?

— Відсилаємо, сер. Ми працюємо з дуже надійною компанією.

— Ви маєте змогу з’ясувати, чи його ще не відіслали? До мене дійшло, що він мені буде потрібний сьогодні ввечері для участі в одній зустрічі.

— Зараз я це з’ясую, сер. Не кладіть слухавку.

Я чекав із почуттям безнадії, дивлячись на пакетик героїну, що лежав на моєму нічному столику, на конверті був штемпель — райдужний череп, слово «afterparty»[208]. Через мить клерк за приймальною стійкою знову підійшов до телефону.

— На котру годину вам потрібен костюм, сер?

— Скоро.

— Боюся, його вже забрали. Машина щойно від’їхала. Але хімчистку в нас роблять того ж таки дня. Ви матимете свій піджак не пізніш як о п’ятій годині, я вам гарантую. Вам щось іще потрібне, сер? — запитав він після паузи.

XVI

Борис мав рацію, коли говорив про свій порошок, що він у нього дуже чистий, чистісінький білий: я так відключився, проковтнувши звичайну дозу, що протягом невизначеного часу приємно гойдався на самому краю смерті. Міста, століття. Я з насолодою ковзав туди-сюди по повільних хвилинах, зачарований за опущеними шторами, по порожніх хмарах сновидінь та по рухливих тінях, по безруху, як на розкішних мисливських натюрмортах Яна Венікса з підвішеними за ноги мертвими птахами із закривавленими крилами, й останнім проблиском розуму, який мені лишився, я, як мені здавалося, розумів таємну велич помирання, до самого кінця недоступне людству знання: ні болю, ні страху, дивовижне відсторонення — на поховальному човні ти відпливаєш у нескінченну неозорість, наче імператор, відпливаєш, відпливаєш, спостерігаючи далеку метушню на березі, вільний від усіх людських почуттів любові, страху, горя та смерті.

Коли дзвінок у двері розколов мої марення через кілька годин, а могли минути сотні років, я навіть не здригнувся. Я з приємністю підвівся на ноги, — щасливо хитаючись у повітрі, тримаючись за меблі, поки йшов, — й усміхнувся дівчині у дверях: білява, сором’язлива на вигляд, вона принесла мені мій одяг, загорнутий у целофан.

— Ваші речі, містере Декер, — як і всі голландці, вона промовляла моє прізвище «Декка» — як Декка Мітфорд, давній знайомий місіс Дефріз. — Просимо пробачення.

— Що?

— Я сподіваюся, ми не завдали вам незручностей.

Чудесна дівчина. Які сині очі! Який чарівний акцент!

— Пробачте?

— Ми пообіцяли принести вам їх на п’яту годину. На рецепції сказали, що хімчистку вам у рахунок не включать.

— О, все гаразд, — відповів я, міркуючи, чи не дати їй чайові, і зрозумівши, що я тепер неспроможний ані думати про гроші, ані їх рахувати, зачинив двері, кинув одяг біля ліжка й хитаючись підійшов до нічного столика — подивитися на годинник Юрія: шоста двадцять — це примусило мене усміхнутися. Наркота врятувала мене від гострої тривоги — врятувала принаймні на годину двадцять хвилин. Якби не вона, я метався б, телефонував до портьє, уявляв, що внизу вже розташувалися копи, які прийшли по мене. Але наркота наповнила мене ведичним спокоєм. Тривога! Яка втрата часу! Усі священні книги мають рацію. Безперечно, тривога — це ознака примітивної й духовно нерозвиненої особи. Що там писав Єйтс про вражених китайських мудреців? Усе гине й створюється знову. У їхніх стародавніх очах іскриться сміх. Ось у чому мудрість. Люди лютували й плакали і руйнували все на світі протягом століть, скаржилися на своє жалюгідне маленьке життя — а який у цьому сенс? Що приносив їм цей марний смуток? Погляньте на степові лілеї, як вони ростуть: не працюють, не прядуть[209]. Чому ми переживаємо з тієї або іншої причини? Хіба ми, як розумні істоти, не прийшли на землю, аби бути щасливими в той короткий термін життя, який нам даровано?

Безперечно, так. Саме тому я анітрохи не засмутився, прочитавши коротку наперед заготовану записку, яку покоївка підсунула мені під двері («Шановний гостю, ми хотіли прибрати у Вашій кімнаті, але, на жаль, не змогли в неї зайти…»), саме тому з великою радістю наважився вийти в коридор у купальному халаті й передати покоївці величезну купу мокрих рушників — кожен рушник у моїй кімнаті був просякнутий вологою, бо я обгорнув ними своє пальто, щоб вони витягли з нього воду, на деяких досі лишалися рожеві сліди, яких я раніше не помітив… Чи потрібні чисті рушники? Звичайно! О, сер, ви забули свій ключ. Двері за вами замкнулись? О, стривайте хвилину, я вам їх відімкну! І саме тому навіть після цього я, не вагаючись ані секунди, замовив обід у номер, поблажливо дозволивши коридорному закотити стіл із наїдками на коліщатках усередину, до самого ліжка (томатний суп, салат, клубний сандвіч, смажена картопля, усе це я виблював через півгодини, це було найкраще блювання в моєму житті, я так тішився ним, що не міг утриматися від веселого сміху. Найкраща наркота в житті!). Я відчував, що захворів. Стільки годин, проведених у мокрій одежі за нуля градусів, відбилися на мені лихоманкою й переохолодженням, але я поблажливо дозволяв собі не помічати цієї недуги. Адже йшлося тільки про захворювання тіла, вразливого, схильного до хвороб. Хвороба, біль. Чому люди так цим переймаються? Я вдягнув весь той одяг, який був у моїй валізі