Донна Тартт - Щиголь

знав: окуляри — це моя головна прикмета, їх люди помічали найпершими, їх вони запам’ятовували — і хоч дорогу знайти це мені точно не допомагало, зате наділяло ірраціональним відчуттям безпеки й заспокоєння; назви вулиць, яких я не міг прочитати, затуманені корони ліхтарних стовпів, що випливали з темряви, розмазане світло автомобільних фар і світлові «хвости» від святкової ілюмінації створювали враження, ніби я спостерігаю їх у розфокусований бінокль.

У результаті я проминув свій готель на два або три квартали. Крім того, я не звик до європейських готелів, куди після певної години можна потрапити лише подзвонивши, і коли нарешті я, чхаючи, промерзнувши до самих кісток, опинився перед потрібними мені дверима, то ще довго стояв і смикав їх за ручку, наче зомбі, круть-верть, круть-верть, із тупою ритмічністю метронома, надто отупілий від холоду, аби зрозуміти, чому я не можу потрапити всередину. Тупим поглядом я дивився у вестибюль крізь скло на чорну блискучу стійку реєстрації: порожньо.

Потім із глибини приміщення вибіг зі здивовано піднятими бровами акуратно вдягнений чоловік із темним волоссям і в чорному костюмі. Його очі перелякано зблиснули, коли зустрілися з моїми, і я зрозумів, який у мене вигляд, але потім він відвів погляд і став шукати ключ.

— Пробачте, сер, ми замикаємо двері після одинадцятої години, — сказав він і, все ще уникаючи дивитися на мене, додав: — Для безпеки наших пожильців.

— Я потрапив у дощ.

— Розумію, сер, — сказав він. До мене дійшло, що він дивиться на манжету моєї сорочки, де коричнева пляма застиглої крові завбільшки з четвертак. — Ми маємо парасольки біля приймальної стійки, якщо в них виникає потреба.

— Дякую. — Потім я недоречно бовкнув: — Я розлив на себе шоколадний соус.

— Співчуваю вам, сер. Ми будемо раді вивести ці плями в пральні, якщо захочете.

— Це було б чудово. — Чи чув він нюхом на мені кров? У нагрітому вестибюлі я смердів нею, іржею та сіллю. — До того ж я посадив плями на свою улюблену сорочку. Профітролі. — Заткнись, заткнись. — Хоч вони були дуже смачні.

— Радий це чути. Ми з задоволенням замовимо вам стіл у ресторані на завтрашній вечір, якщо захочете.

— Дякую. — Я відчував кров у роті, відчував її запах і смак повсюди, я міг лише сподіватися, що вона не пахне йому так сильно, як мені. — Це буде чудово.

— Сер? — покликав він мене, коли я рушив до ліфта.

— Так?

— Думаю, вам потрібен ключ? — Він зайшов за стійку, знайшов там ключ. — Двадцять сьомий, так?

— Так, — підтвердив я, водночас вдячний йому за те, що він підказав мені номер моєї кімнати, і стривожений тим, що він згадав її так відразу, навіть не замислившись.

— Добраніч, сер. Приємного перебування.

Два різні ліфти. Нескінченний коридор, застелений червоним килимом. Увійшовши до своєї кімнати, я ввімкнув усе світло: настільну лампу, лампу біля ліжка, усі лампи в люстрі, — кинув пальто на підлогу й відразу пішов у душ, розстібаючи на ходу свою закривавлену сорочку, спотикаючись, як монстр Франкенштейна, якого женуть вилами. Я згорнув липку купу свого одягу, вкинув її на дно ванни й увімкнув на повну потужність гарячу воду, струмочки рожевої води виливалися з-під моїх ніг, поки я шкрябав себе мочалкою з ароматизованим лілією гелем для душу, аж поки врешті відчув, що пахну як похоронний вінок, а шкіра горить вогнем.

Сорочку можна було викидати: вода у ванні вже стала чистою, а коричневі бризки та плями на ній залишалися. Залишивши її відмокати далі, я взявся за шарф і піджак — просякнуті кров’ю, але надто темні, щоб її було помітно, — а потім і за пальто, обережно вивернувши його (навіщо я вдягнув на вечірку пальто з верблюжої шерсті? Чому не темно-синє?). Одна його вилога була ще так-сяк, а з другою справи було зовсім кепські. Бризки кольору темного вина несли в собі якийсь заряд, що знову переніс мене у світ пострілів: поштовх, вибух, траєкторія польоту кулі. Я підсунув пальто під кран, полив його шампунем і став шкрябати й чистити взуттєвою щіткою, яку взяв у шафі; після того як шампунь закінчився і гель для ванни також, я нашурував пляму милом і знову став її терти, як ото невдатний слуга в казці, приречений виконати неможливу роботу до світанку або померти. Нарешті, коли мої руки вже тремтіли від перевтоми, я вичавив на пляму зубну пасту просто з тюбика і став чистити її зубною щіткою — цей спосіб, на диво, виявився ефективнішим, ніж будь-який із попередніх, але пляму мені так і не пощастило вивести.

Нарешті я покинув цю марну працю й повісив пальто над ванною, щоб із нього стекла вода: воно нагадало мені мокрий привид містера Павликовського. Я дуже намагався не вимазати кров’ю рушники й туалетним папером, який старанно скручував і змивав в унітаз кожні кілька хвилин, ретельно витирав іржаві плями й бризки крові на кахлях. Щілини між кахлями я вичищав зубною щіткою. Клінічна чистота. Стіни блищать віддзеркаленим світлом. Примножуються нескінченні самотності. Ще довго після того, як зникла остання рожева пляма, я працював, виполіскуючи та перучи рушники для обтирання рук, які забруднив і які досі здавалися підозріло рожевими, — а потім, майже не тримаючись на ногах від утоми, став під душ, пустивши таку гарячу воду, яку ледве міг витримати, і знову взявся шкребти себе з ніг до голови, знову й знову, натираючи волосся бруском мила й плачучи від мильної піни, що потрапляла мені в очі.

XV

Я прокинувся в якусь невизначену годину від пронизливого дзвінка у двері, який змусив мене підстрибнути, наче ошпареного. Простирадла були сплутані й мокрі від поту, жалюзі опущені, тому я не мав ані найменшого уявлення, котра зараз година й навіть день чи ніч. Я ще не зовсім прокинувся. Накинувши халат, я відчинив двері на ланцюжок і запитав:

— Борис?

Жінка у формі, зі спітнілим обличчям.

— Прання, сер.

— Що, вибачте?

— На рецепції мені сказали, що ви просили забрати у вас одяг до пральні.

— Е…

Я подивився на дверну ручку. Як після всього, що зі мною напередодні сталося, я не здогадався повісити на двері напис «Не турбувати»?

— Одну хвилинку.

Зі своєї валізи я дістав сорочку, яку вдягав на вечірку Анни, — ту саму, про яку Борис сказав, що вона не досить добра для Ґроздана.

— Ось, — сказав я, передавши сорочку крізь двері, а потім попросив: — Зачекайте.

Піджак від костюма. Шарф. Обидва чорні. Чи варто віддати їх? Вони були пом’яті й мокрі на дотик, та коли я