Донна Тартт - Щиголь

— Як не побачимо?

— Ось так і не побачимо. Мені від цього страшенно прикро. Серце болить. Бо що я можу тобі сказати? Цей Ву, Ґу чи як там його, що він бачив? Тепер він думатиме лише про себе. Він наляканий до смерті. Убивство! Депортація! Він не схоче, щоб його приплутали до цієї справи. Забудь про картину. Він не має уявлення про її справжню цінність. І якщо в нього виникне проблема з копами… Щоб не загриміти за ґрати, він зробить усе, щоб якомога швидше її позбутися. Тож, — він слабко стенув плечима, — сподіваймося, що цей малий гівнюк утече. Бо інакше птіцу, найімовірніше, спалять, а попіл викинуть у канал.

Вуличні ліхтарі віддзеркалювалися на дахах припаркованих автомобілів. Я почувався так, ніби перебуваю поза власним тілом. Я не міг собі уявити, що коли-небудь знову в нього повернуся. Ми знову були в старому місті, торохтіли по бруківці, нічне чорно-біле зображення було ніби взяте з картин Арта ван дер Неера, з сімнадцятого століття, воно тисло на нас з обох боків, і срібні монети танцювали в каналах на воді.

— О, знову проїзд закрито, — застогнав Борис, знову натискаючи на гальмо і їдучи заднім ходом, — треба знайти інший шлях.

— А ти знаєш, де ми тепер?

— Так, звичайно, — сказав Борис із якоюсь моторошною неживою бадьорістю. — Онде твій канал. Геренграхт.

— Який канал?

— В Амстердамі не заблукаєш, — сказав Борис, ніби я не озивався. — У старому місті треба лише йти по каналах, доки… О Боже, вони закрили й цей проїзд.

Градації тонів. Дивна жива темрява. Маленький примарний місяць над дзвіницями був такий крихітний, що здавався місяцем, який висить над іншою планетою, туманною і прихованою, зловісні хмари лише трохи просвічували зеленим і коричневим кольорами.

— Не турбуйся, таке відбувається весь час. Вони постійно тут щось будують. Надто захоплюються будівництвом. Тут хочуть збудувати нову лінію метро чи щось таке. Усіх це дратує. Багато звинувачень у махінаціях, ага. Але ж таке відбувається в кожному місті, хіба ні? — Його язик так заплітався, ніби він був п’яний. — Усюди будують дороги, політики багатіють. Тому всі тепер їздять на велосипедах, так швидше, але даруйте мені, я за тиждень до Різдва не сяду на велосипед. Ой, ні, — перед нами виник вузенький місток, запруджений автомобілями, — ми рухаємося чи ні?

— Я…

Ми зупинилися біля пішохідного містка. На залитих дощем шибках виднілися помітні рожеві краплі. А за один фут від нас люди ходили туди-сюди.

— Вийди з машини й подивись. О, чекай, — сказав він нетерпляче, перш ніж я встиг зібратися з духом; поставивши автомобіль на нульову передачу, він вибрався з нього сам. Я побачив його освітлену ззаду ліхтарями постать, що стояла наче на сцені посеред автомобільних вихлопів.

— Фургон, — сказав він, знову сідаючи в автомобіль.

Він захряснув за собою двері. Зробив глибокий вдих і витяг руки до керма.

— Що він робить?

Дивлячись то в один бік, то в другий, я запанікував, чекаючи, коли якийсь випадковий пішохід помітить смуги крові, підбіжить до автомобіля, загримає у вікна, відчинить двері.

— Звідки мені знати? У цьому паскудному місті надто багато машин. Поглянь-но, — сказав Борис, спітнілий і блідий у мертвотному світлі автомобіля, який стояв попереду нас; позаду під’їхали ще автомобілі, й ми опинилися в пастці, — хто знає, як довго нам тут доведеться простирчати. Ми лише за кілька кварталів від твого готелю. Ти краще вийди з машини й іди до нього пішки.

— Я…

Чи це від світла того автомобіля, який попереду нас, скляні краплі на нашому вітровому склі здаються такими червоними?

Він нетерпляче махнув рукою.

— Поттере, рушай, — сказав він. — Я не знаю, скільки мені доведеться простовбичити за цим фургоном. Боюся, щоб не з’явилася поліція. Для нас обох краще розлучитися на певний час. Геренграхт — не заблукаєш. Канали тут колами йдуть, знаєш? Лише йди он у тому напрямку, — він показав, куди мені йти, — і ти його знайдеш.

— А як із твоєю рукою?

— Це пусте. Я зняв би пальто, щоб тобі показати, але забагато мороки. А зараз іди. Мені треба поговорити з Вишнею, — сказав він, витягуючи свою мобілку. — Можливо, мені доведеться на короткий час покинути місто…

— Що?!

— …але якщо ми не бачитимемося протягом певного часу, не переживай. Я знаю, де ти. Краще не намагайся зателефонувати мені або знайти мене. Я повернуся, як тільки зможу. Усе буде о’кей. Іди, вшивайся звідси, обмотай шию шарфом якомога вище — незабаром ми поговоримо. Та не будь ти таким блідим і хворим. Ти маєш щось із собою? Тобі треба?

— Ти про що?

Він понишпорив у кишені.

— Ось, візьми. — Він подав мені глянцевий конверт із наклеєним штемпелем. — Приймай небагато, порошок дуже чистий. Із сірникову головку. Не більше. І коли ти прокинешся, тобі не буде так погано. І запам’ятай, — провадив він, набираючи номер телефону, я відчував його тяжке дихання, — тримай шарф високо на шиї і йди темним боком вулиці так довго, як тільки зможеш. Іди! — закричав він, побачивши, що я досі сиджу, так гучно, аж якийсь чоловік на пішохідному містку озирнувся. — Поквапся! Вишне, — сказав він, опустившись на сидіння з видимою полегкістю і хрипко заторохтівши українською мовою, коли я вийшов з автомобіля, в моторошному світлі фар застряглих у заторі автомобілів я почувався освітленим і мертвотно-блідим і пішов по містку назад тією дорогою, якою ми сюди приїхали. Коли я побачив його востаннє, він висунувся з вікна і вдивлявся крізь хмари автомобільного диму, намагаючись зрозуміти, чи посувається вперед фургон, який заблокував нам дорогу, чи ні.

XIV

Наступна година чи навіть кілька годин блукання між каналами в пошуках готелю були чи не найжахливішими в моєму житті, а це багато про що говорить. Температура повітря впала, волосся в мене було мокре, одяг просяк вологою, зуби цокотіли від холоду; вулиці були достатньо темні, щоб здаватися однаковими, але не досить темні, щоб я міг блукати по них в одязі, залитому кров’ю чоловіка, якого щойно вбив. Я йшов по цих темних вулицях швидко, і відлуння моїх кроків навдивовижу звучало, як тупотіння впевненої в собі людини, хоч почувався я так само ніяково й так само виставленим напоказ, як сновида, що подорожує голим у кошмарі; я намагався триматися якнайдалі від ліхтарних стовпів і переконати себе — зі змінним успіхом, — що моє пальто навиворіт здається цілком нормальним, нічого незвичайного в ньому ніхто не бачить. Люди на вулицях були, але небагато. Боячись, що мене потім можуть упізнати, я скинув окуляри, бо з досвіду