Джордж Мартін - Гра престолів

— Убили мого батька. Невже ви гадали, що я нічого не робитиму?

— Якщо по щирості, я гадав, що ти вчиниш саме так, як і вчинив,— пожував Мормонт чорносливину й виплюнув кісточку.— І звелів наглядати за тобою. Твій від’їзд бачили. Якби тебе не привели назад твої брати, тебе б усе одно дорогою перехопили, і то вже не друзі. Хіба що твій кінь відростив крила, як крук. Не відростив?

— Ні.

Джон почувався повним дурнем.

— Шкода, такий кінь нам би придався.

Джон випростався. Він пообіцяв собі, що прийме гідну смерть, і так і буде.

— Мені відома кара за дезертирство, мілорде. Я не боюся смерті.

— Смерті! — кракнув крук.

— Сподіваюся, і життя теж,— мовив Мормонт, кинджалом відрізаючи шматочок шинки і згодовуючи круку.— Ти не дезертир — іще ні. Ти ж тут. Якби ми стинали голови всім хлопцям, які ночами тікають у Кротівку, Стіну б охороняли примари. Але ти, може, плануєш втечу на завтра? Чи за два тижні? Так? Ти на це сподіваєшся, хлопче?

Джон мовчав.

— Так я і думав,— Мормонт заходився чистити шкаралупу з яйця.— Твій батько мертвий, парубче. Ти гадаєш, що зможеш його повернути?

— Ні,— похмуро озвався Джон.

— От і добре,— сказав Мормонт.— Ми з тобою бачили воскресіння мертвих, і мені особисто більше не хочеться.

З’ївши яйце за два укуси, він вишкрябав з-поміж зубів шматочок шкаралупи.

— Твій брат воює не сам — з ним уся міць Півночі. У кожного з його лордів-прапороносців мечів більше, ніж у всій Нічній варті. І ти думаєш, їм потрібна твоя допомога? Ти такий могутній воїн? Чи, може, у тебе в кишені бабай, який здатен зачарувати твій меч?

На це у Джона відповіді не було. Крук дзьобав яйце — розбивав шкаралупу. Нарешті застромивши дзьоб у дірку, він почав діставати шматочки білка й жовтка.

Старий Ведмідь зітхнув.

— Не тебе одного торкнулася ця війна. Швидше за все, моя сестра виступила з військом разом з твоїм братом — і вона, і її доньки, вбрані в чоловічі лати. Мейдж — стара цвіла змікула, уперта, запальна й норовлива. Якщо чесно, я з цією нестерпною жінкою довго в одній кімнаті перебувати не можу, але ж це не означає, що я люблю її менше, ніж ти любиш своїх сестер...— Мормонт, нахмурившись, узяв останнє яйце й так стиснув у кулаці, що шкаралупа тріснула.— А може, й означає. Але хай там як, я б усе одно тужив, якби вона загинула, та я ж не тікаю! Я дав обітницю, як і ти. Моє місце тут... а де твоє, хлопче?

«Мені немає місця,— кортіло сказати Джонові.— Я байстрюк, у мене ні прав немає, ні прізвища, ні матері, а тепер — навіть і батька». Але він не міг вимовити цього вголос.

— Не знаю.

— А я знаю,— сказав лорд-командувач Мормонт.— Здіймаються холодні вітри, Сноу. За Стіною видовжуються тіні. Котер Пайк пише, що на південь і на схід, до моря, сунуть незмірні стада лосів і мамонтів. А ще він пише, що один з його вояків бачив величезні потворні сліди всього за кілька льє від Східної варти. Розвідники з Тінявої вежі натрапляють на цілі покинуті села, а вночі, каже сер Деніс, у горах видно вогні — величезні багаття, які горять від сутінків до світанку. Кворин Піврукий у глибинах Прірви схопив язика, і той присягається, що Манс Рейдер збирає своїх людей у новій секретній кріпості, яку нещодавно знайшов, а для чого — самим богам відомо. Думаєш, твій дядько Бенджен — єдиний розвідник, якого ми втратили за останній рік?

— Бенджен,— кракнув крук, киваючи головою, і з дзьоба в нього полетіли шматочки яйця.— Бенджен. Бенджен.

— Ні,— відгукнувся Джон. Були й інші. Навіть забагато.

— Думаєш, братова війна важливіша за нашу? — гримнув старий.

Джон закусив губу. Ляпаючи крилами, крук заспівав:

— Війна, війна, війна, війна!

— Ні, не важливіша,— сказав Мормонт.— Боги поможіть, хлопче, ти ж не сліпий і не дурний. Коли вночі на полювання виходять мерці, невже не байдуже, хто сидить на Залізному троні?

— Згоден,— сказав Джон. Про це він не подумав.

— Твій лорд-батько відіслав тебе до нас Джоне. Скажи — чому?

— Чому, чому, чому? — крякнув крук.

— Я тільки знаю, що в жилах Старків тече кров перших людей. Саме перші люди збудували Стіну, і подейкують, вони пам’ятають те, що всі вже забули. А цей твій звір... це він привів нас до тих блідавців, попередив тебе про мертвяка на сходах. Сер Джеремі, звісно, сказав би, що це випадковість, але Джеремі мертвий, а я ні,— наколов лорд Мормонт шматок шинки на кінчик кинджала.— Думаю, тобі доля була опинитися тут, і я хочу, щоб ти зі своїм вовком пішов з нами за Стіну.

Од таких слів у Джона від збудження пробіг морозець по спині.

— За Стіну?

— Ти мене чув. Ми знайдемо Бена Старка — живого чи мертвого,— мовив він і, пожувавши, ковтнув.— Я не сидітиму тут сумирно й не чекатиму на сніги та крижані вітри. Ми маємо знати, що відбувається. Цього разу Нічна варта виступить з великою силою — проти короля-за-Стіною, проти Чужих, чи хто там іще зачаївся. Й на чолі поїду я,— сказав він і тицьнув кинджалом Джонові в груди.— За традицією стюард лорда-командувача виконує обов’язки і його зброєносця... але я не хочу щоранку прокидатися й гадати, чи ти знову не втік. Отож ти маєш мені відповісти, лорде Сноу, і відповісти просто зараз. Ти побратим Нічної варти — чи хлопчисько-байстрюк, який хоче погратися у війну?

Випроставшись, Джон Сноу глибоко зітхнув. «Пробач мені, батьку. Робе, Аріє, Бране... пробачте мені, я не можу вам допомогти. Він каже правду. Моє місце тут».

— Я... до ваших послуг, мілорде. Я ваш. Присягаюся. І більше не втечу.

Старий Ведмідь пирхнув.

— От і добре. А тепер піди візьми свій меч.

Кетлін

Здавалося, минуло тисячу років відтоді, як Кетлін Старк забрала свого сина-немовля з Річкорину, перетнувши Ріннєкрут на невеликому човні, й вони рушили в дорогу у Вічнозим. І поверталися зараз додому вони теж через Ріннєкрут, от тільки хлопчик був у латах, а не в сповитку.

Роб сидів на носі човна разом із Сіровієм, поклавши долоню деривовку на