Джордж Мартін - Гра престолів

— Один проти сімох? — поцікавився Гальдер і жестом подав сигнал. Хлопці розсипалися, оточуючи Джона.

— Чого вам від мене треба? — запитав той.

— Ми забираємо тебе туди, де твоє місце,— сказав Пип.

— Моє місце біля брата.

— Тепер твої брати ми,— мовив Грен.

— Ти ж розумієш, тобі голову відрубають, якщо піймають,— нервово гигикнув Жаба.— Такої дурниці я хіба що від Тура міг чекати.

— Чого це? — образився Грен.— Я не клятвопорушник. Я свою обітницю сказав усерйоз.

— Я теж,— мовив Джон.— Але невже ви не розумієте? Вони змордували мого батька! Це війна, і брат Роб зараз воює у приріччі...

— Ми знаємо,— серйозно сказав Пип.— Сем усе нам розповів.

— Нам дуже прикро через твого батька,— мовив Грен,— але зараз це не має значення. Щойно ти дав обітницю, ти не можеш просто взяти й поїхати, хай що там трапиться.

— Але я мушу! — гаряче вигукнув Джон.

— Ти промовив слова,— нагадав йому Пип.— «Починається моя варта», ти сам це сказав. «Вона триватиме до самої моєї смерті».

— «Я житиму й помру на своєму посту»,— докинув Грен, кивнувши.

— Не треба мені повторювати ці слова, я знаю їх незгірше за вас,— розсердився Джон. Чому вони просто не відпустять його з миром? Вони тільки все ускладнюють.

— «Я меч у темряві»,— речитативом промовив Гальдер.

— «Чатовий на мурах»,— підхопив Жаба.

Джон кидав їм в обличчя образи. Але вони не зважали. Пришпоривши коня, Пип наблизився, продовжуючи промовляти:

— «Я вогонь, який розганяє холод; світло, яке приносить світанок; сурма, яка будить сонних; щит, який боронить людську державу».

— Не наближайся,— застеріг його Джон, замахуючись мечем.— Я серйозно, Пипе.

Хлопці навіть не вдягнули лати, Джон міг би пошаткувати їх на капусту.

Зробивши півколо, Матар заїхав ззаду. Й долучився до хору.

— «Я віддаю своє життя і честь Нічній варті...»

Джон ударив кобилицю п’ятами в боки, й вона затанцювала по колу. Хлопці, які оточували його зусібіч, підступали ближче.

— «...на цю ніч...» — під’їхав зліва Гальдер.

— «...і на всі майбутні ночі»,— закінчив Пип. І потягнувся до повіддя у Джона в руках.— Маєш два варіанти. Або вбити мене, або повернутися зі мною.

Джон підняв меча... і безсило опустив його.

— Чорти б тебе ухопили,— вилаявся він.— Чорти б вас усіх ухопили.

— Нам тобі руки зв’язати, чи ти даси слово, що поїдеш назад мирно? — запитав Гальдер.

— Я не втечу, якщо ти це маєш на увазі.

З-під дерев випірнув Привид, і Джон кинув на нього сердитий погляд.

— Не дуже ти мені помагав,— зронив Джон. Глибокі червоні очі багатозначно глянули на нього.

— Ліпше нам поквапитися,— мовив Пип.— Якщо не повернемося до зорі, Старий Ведмідь нам усім голови зніме.

Джон практично не пам’ятав, як вони поверталися. Дорога здалася коротшою, ніж його шлях на південь,— мабуть, тому, що думками він був деінде. Ритм задавав Пип: він їхав то чвалом, то ступою, то клусом, а тоді знову кидався учвал. З’явилася й лишилася позаду Кротівка; червоний ліхтар над борделем давно згаснув. Устигли хлопці вчасно. Коли Джон помітив попереду вежі Чорного замку, темні на білому тлі велетенської Стіни, до світанку лишалася ще година. Цього разу Стіна чомусь не здалася Джонові домівкою.

Їм удалося його повернути, сказав собі Джон, але не вдасться його утримати. Війна не закінчиться завтра-позавтра, а друзі не зможуть наглядати за ним день і ніч. Він не квапитиметься, нехай вони гадають, що він вирішив усе-таки лишитися... а тоді, коли вони втратять пильність, він знову втече. Наступного разу він уже не поїде королівським гостинцем. Може рушити вздовж Стіни на схід, доїхати аж до моря; дорога буде довшою, зате безпечнішою. А може поїхати і на захід, у гори, а тоді повернути гірськими стежками на південь. Це шлях через землі дикунів, важкий і ризикований, та принаймні тут його ніхто не шукатиме. А він не наблизиться і на сотню льє ні до Вічнозиму, ні до королівського гостинцю.

У старих стайнях їх чекав Семвел Тарлі: від хвилювання він не міг заснути, тож просто розлігся на землі, відкинувшись на стіжок сіна. Побачивши хлопців, він підвівся й обтрусився.

— Я... я радий, що вони таки знайшли тебе, Джоне.

— А я ні,— кинув Джон, злізаючи на землю.

Стрибнувши з коня, Пип обурено глянув на посвітліле небо.

— Допоможи нам з кіньми, Семе,— попросив коротун.— Попереду довгий день, а поспати нам не вдасться — дякувати лорду Сноу.

Коли прийшов день, Джон з’явився на кухні, як і щодня на світанку. Трипалий Гоб, подаючи йому сніданок для Старого Ведмедя, не сказав нічого. Сьогодні на сніданок було троє круто зварених коричневих яєць з підсмаженим хлібом і шинкою, а ще мисочка чорносливу. Джон відніс сніданок у Королівську вежу. Мормонт сидів біля вікна й писав. По плечах у нього туди-сюди походжав крук, бурмочучи: «Зерна, зерна, зерна». Коли Джон увійшов, птах пронизливо крякнув.

— Постав сніданок на стіл,— мовив Старий Ведмідь, підводячи погляд.— Я б випив пива.

Відчинивши віконниці, Джон узяв із зовнішнього підвіконня карафу пива й налив у ріг. На кухні Гоб дав йому лимон — ще холодний, його щойно дістали зі Стіни. Джон вичавив лимон у кулаці. Між пальців потік сік. Мормонт щодня пив пиво з лимоном і заявляв, що саме завдяки цьому йому вдалося зберегти зуби.

— Не сумніваюся, що ти любив батька,— заговорив Мормонт, коли Джон підніс йому ріг.— Те, що ми любимо, завжди губить нас, хлопче. Пам’ятаєш, коли я тобі це сказав?

— Пам’ятаю,— похмуро озвався Джон. Він не збирався розмовляти про батькову смерть, навіть з Мормонтом.

— То ніколи про це не забувай. Важка правда — ось чого слід триматися міцно... Принеси-но мені тарілку. Знову шинка? Так і буде. У тебе стомлений вигляд. Прогулянка під місяцем була такою виснажливою?

У Джона пересохло в горлі.

— Ви знає...

— Знає,— відлунням підхопив крук з Мормонтового плеча.— Знає.

Старий Ведмідь пирхнув.

— Ти гадаєш, мене обрали лордом-командувачем Нічної варти, бо я пеньок з очима, Сноу? Еймон сказав, що ти поїхав. А я відповів, що ти повернешся. Я своє чоловіцтво знаю... і хлопців своїх також. Честь відіслала тебе на королівський гостинець... і честь повернула назад.

— Це друзі повернули мене назад.

— Я ж не сказав — твоя честь,— зронив Мормонт,