Валентин Лукіч Чемеріс - Сини змієногої богині

У 1799 році Північне Причорномор’я відвідав «путешественник» Павло Сумароков. У своїй книзі «Досуги крымского судьи, или Второе путешествие в Тавриду» він розповів, як звільнялися від старожитностей давні античні міста Ольвія та Керч. «Изобилие мрамора, – пише він про Керч, – было весьма велико, так что иные во многих униженных хижинах отломки оного появляются закладенными между неотесанных камней».

Вже тоді, як зазначає «кримський суддя», мешканці Керчі грабували прадавні об’єкти і цінні речі продавали мандрівникам-колекціонерам.

Про грабунки старожитностей у Криму писав О. Пушкін, який побував на півдні України у 1820 році. В одному з листів до брата Олександр Сергійович пише про свої відвідини гробниці Мітридата, де він «сорвал цветок для памяти и на другой день потерял без всякого сожаления». Та що квітка! У ті часи піддані імперії масово розграбовували і нищили все, що лишилося від минулих цивілізацій «без всякого сожаления».

Про варварське ставлення до пам’ятників старовини і їх розграбування писав і О. Грибоєдов, який у 1825 році відвідав Крим: «…ни одного здания не уцелело, ни одного участка древнего города не взрытого, не пропаханного… – Что ж? Сами указываем будущим народам, которые после нас придут… как им поступать с бренными останками нашего бытия».

Муравйов-Апостол, «Путешествие в Тавриду в 1820 году»:

«Все изрыто здесь! все ископано! увы! Нет покоя праху бедных ольвиополитанцев от потомства угнетавших некогда их варваров.

…Вместо того, чтобы, следуя методе, систематически делать ископание, которые, без всякого сомнения, довели бы до какого-нибудь весьма любопытного открытия, здесь мужик с заступом идет куда ему заблагорассудится добывать денежек и горшков. Разроют ли где могилу и найдут ли основание здания; тут берут камень на строение, мрамор на известь; и оттого, где ни ступить здесь, то увидишь обломки камня или отбитые от урн ушки. Нельзя в этой картине без ужаса видеть, что то, чего не успело все разрушающее время, то довершается теперь рукою невежества!»

На Керченському і Таманському півостровах, в пониззі Дніпра і Буга, що були захоплені в турок, хазяйнували військові. Для побудови укріплень, казарм добували камінь із пам’яток старовини. При цьому знаходили золоті й срібні речі, що їх розтягали солдати. Потім в ролі «археологів» почали виступати генерали, які, звісно, не мали ані найменшої уяви, як провадити розкопки, що таке наукова цінність знахідок. Їх цікавили лише золоті і срібні речі, котрі вони пускали на переплавку, аби потугіше набити і без того пузаті гаманці, всі інші знахідки, «разные там горшки», просто викидали як непотріб. Особливо «усердствовал» у цій чорній справі генерал-поручик Мельгунов, губернатор Новоросійського краю – це він, по суті, погубив Червону могилу (інша назва – Литий курган). Не відставав від нього і генерал Вандервейде. А від першого і другого – генерал Гангеблов, який погубив (затративши 600 робочих днів) прадавній курган. Полковник Парокія, будучи начальником фортеці, розкопав курган, у якому знайшов золотий вінок, перстень, кілька срібних чаш, золотий ланцюг та серги і все те привласнив.

Дивлячись, як панота грабує кургани, збагачуючись при тому, брала з неї приклад і чернь. Два селянини розкопали на Таманському півострові курган (наче в якійсь анархічній державі) і теж, значно поживившись, гайнули далі займатися грабунками.

Що з того, що у 1804 році було видано урядову постанову про «ограждение от уничтожения и расхищения крымских древностей» – їх і далі знищували і розкрадали з невидимим до того розмахом – від солдат-генералів, з одного боку, і чиновників-селян та міщан – з другого. Всі, кому не лінь, грабували старожитності – відкрито і, як кажуть, серед білого дня. У 1904 році якийсь «гірничий технік-практикант» Шульц самочинно видобув із самочинно розкопаної могили і продав на чорному ринку золотих речей на 5000 рублів – велика за тих часів сума! На тому не заспокоївся, а, видобувши «нову партію золота», возив її на продаж, набиваючи собі мошну, а знайдені безцінні коштовності, великої художньої вартості вироби античних та скіфських майстрів масово йшли на переплавку.

Коли пограбування археологічних пам’яток набуло всезагального масштабу і розмаху (скарбошукачами і «чорними археологами» ставали всі, ледь чи не діти), генерал-губернатор Воронцов запропонував платити тим, хто «знаходив цінні речі» відкупне (аби ті знахідки врятувати) із коштів Кабінету його величності, але міністр імператорського двору відповів з Петербурга, що «его императорское величество не изъявил на сие высочайшего соизволения потому, что находимые в земле вещи принадлежат казне». І як результат – сотні безцінних знахідок попливли на чорні ринки.

Що не дограбували злодії в минулих тисячоліттях, те дограбовувала «просвещенная» та іншого ґатунку публіка після приєднання Криму й України до Росії в кінці позаминулого і на початку минулого століть. А втім, воно триває і в наші дні – особливо руйнації археологічних пам’яток (курганів у першу чергу).

«Покоління змінювались поколіннями, – пише історик, – одні народи гинули, інші приходили їм навзамін. Подібно до багатьох інших прадавніх народів зникли і скіфи. Час зітер пам’ять про їхню мову, історію і культуру. Тільки земля продовжувала дбайливо зберігати залишки давно минулого життя. Тому, хто навчився читати її як книгу, хто невтомно, не боячись труднощів і злигоднів, проникає в її глибини, вона розкриває таємниці поколінь, що пішли, залишки держав і народів».

За умови, якщо все, що вціліло, не буде зруйновано чи розікрадено. Залишається чекати, коли ж держава наша стане на захист нашої історії і надбань минулих поколінь, що є і нашими надбаннями, нашою культурою та історією. І, вочевидь, нашою душею.