Валентин Лукіч Чемеріс - Сини змієногої богині

Такі масштаби позбавлення нас історичної пам’яті, свідчень приналежності України до витоків зародження загальнолюдської цивілізації. Адже, як стверджують дослідники, пише далі газета («Голос України» від 26 вересня 2003 р., № 181) саме в надрах Скіфії зароджувалася наша державність і пов’язані з нею інститути. Тож хоч сучасні українці й не прямі нащадки скіфів, їх доба і культура залишаються помітною сторінкою нашої спільної історії… Так, наприклад, відомий скіфолог Павло Шульц в одній із статей писав: «У високій для свого часу матеріальній і духовній культурі пізніх скіфів у Криму вдалося встановити багато нових точок споріднення з культурою стародавніх слов’ян. В особливостях скіфських городищ і жител, зокрема у гребенях на дахах, у вогнищах для випікання паляниць, посуді, у різьбі по дереву, орнаменті, скульптурі, настінних малюнках і похоронному обряді… знаходимо багато спільного з пам’ятками слов’янської культури, з руським, українським народним мистецтвом».

Не зникло неповторне мистецтво скіфів, воно стало значним внеском у культуру епохи раннього середньовіччя не лише Східної, а й Західної Європи.

Багатства городища Неаполя Скіфського не охороняє ніхто.[118] А їх же визнано еталонними, бо дали безліч матеріалів-дороговказів для дослідження інших городищ. 10 років тому повністю припинилося фінансування і будь-яких офіційних розкопок. Немає коштів і для відновлення саркофагу над сплюндрованим мавзолеєм скіфських царів. А пам’ятник має загальнонаціональне значення. Неаполь Скіфський досі не має статусу заповідника. Вже давно назріла проблема реконструювання на території городища кількох пам’ятників культури та побуту скіфів, відновлення цитадельних стін, завершення реставрації мавзолею, відтворення скіфського помешкання з господарськими приміщеннями, спорудження музею під відкритим небом, постійно діючої виставки з кінолекторієм, демонстрацією шедеврів скіфських майстрів та майстрів-греків Північного Причорномор’я. А ще ж потрібне окреме приміщення під виставку «Скарби скіфських курганів» і діораму «Поховання скіфського царя». Але все заморожено – в тім числі і створення історико-культурного заповідника «Неаполь Скіфський», а варвари тим часом дограбовують те, що ще не встигли пограбувати…»

Останнім часом правоохоронці зафіксували нове явище – в стані гробокопачів з’явилися… діти. Так у Криму, на території Усть-Альмінського могильника затримали двох підлітків 15 і 16 років. Вони розрили скіфський могильник ІІІ ст. н. е. – один з найвідоміших у Криму. Спеціальним двометровим щупом малолітні мародери розшукали могилу скіфської дитини і видобули з неї кільця, серги, підвіски з жовтого металу, буси із напівкоштовного каміння (яшма, сердолик), глиняний і бронзовий посуд, осколки прадавнього люстерка. Останки померлої дівчинки малолітні грабіжники розкидали навколо її могили…

«Серед перших дослідників наших давніх курганів були люди різної долі – і ентузіасти-любителі, і великі вчені, і мандрівники.

Багато з них, особливо на зорі російської археології, своєю недосвідченістю, гонитвою за ефектними коштовностями, переважно золотими речами, завдали великої шкоди науці. Розкопки не документувалися, не робилися плани розкопаних об’єктів, не велися щоденники розкопок тощо. Просто складався акт про сотні виритих «кубів» землі і робився запис знахідок по рубриках: золото, срібло, мідь тощо. Чимало знахідок, що не являли собою цінності з точки зору того, хто розкопував, як малоефективні, просто викидалися. Все це – невідтворні втрати. За найменшої невдачі курган кидали недокопаним і переходили до іншого. Методи розкопок в той час мало чим відрізнялися від простого скарбошукацтва. Їх результат оцінювався по фунтах і золотниках знайденого золота. Але це було не виною, а бідою тодішніх археологів. Царський двір в Санкт-Петербурзі вимагав коштовностей. Ніщо інше в розкопках цінним не визнавалося, ніщо інше не цікавило. Лише для цих цілей казна відпускала кошти» (Брашинский И. Сокровища скифских царей. – М., 1967).

А все почалося 10 червня 1774 року, коли в селі Кючук-Кайнараджа, що на правому березі Дунаю, був підписаний мирний договір, що поклав кінець шестирічній російсько-турецькій війні.

Росії були передані фортеці Кінбурн в гирлі Дніпра, Керч і Єнікале – опорні пункти в Криму. Від Туреччини було відірване Кримське ханство й приєднане до Росії – під фіктивною обіцянкою незалежності.

Ще через чотири роки Катерина ІІ відвідала Новоросію і Крим…

І почалося…

У тім числі й пограбування скіфських, сарматських і ще ранішніх курганів, що засіяли – і групами, і довгими ланцюгами – Крим і південні степи України…

Академік В. Ф. Зуєв, який 1781 року відвідав ті краї між Бугом і Дніпром, у своїх «Путешественных записках от Санкт-Петербурга до Херсона в 1781 и 1782 гг.» писав:

«Дорога была ровною, черноземной степью, по которой одни только курганы в великом множестве были видны».

«К этому времени днепровские курганы уже привлекли к себе внимание и просвещенной публики, и императорского двора. (Щодо імператорського двору – то все ясно, а ось щодо «просвещенной публики» мова ще буде.) Обширный и пустынный Новороссийский край начал заселяться еще в 40-х годах ХVIII в. беглыми крепостными крестьянами, а также выходцами из Сербии и Болгарии. Надо полагать, что переселенцы интересовались и курганами, и, наверное, не все их раскопки были безуспешными» (І. Брашинський, цитована праця).