Генрік Сенкевич - Вогнем і мечем

ще попросив князя про історію цю забути, а з Богуном обійтись, як із простим бунтівником. Напевно, у хана і своя була користь: щоб татари могли ясир повести спокійно – вони його стільки набрали, що тепер либонь у Стамбулі мужика за два цвяхи купиш.

– І що ж князь із Богуном зробив? – із тривогою запитав Скшетуський.

– Наказав був негайно палю для нього застругати, та потім роздумав і так сказав: «Дарую його Скшетуському, нехай робить із ним, що хоче». Сидить тепер козачина в Тарнополі у в’язниці; цирульник йому голову перев’язує. Господи, скільки ж разів од нього душа відлетіти хотіла! Жодному вовкові собаки так, як ми йому, не попсували шкіри. Сам пан Міхал кусав тричі. Але це твердий горішок, хоч і нещасливець, сказати по правді. Пошли йому легку смерть, Боже! Я на нього зла вже не тримаю, хоч він і моєї крові зажадав, – а на мені ніякої провини немає: я і пив із ним, і дружбу водив, як із рівнею, поки він на тебе, донечко, руки не підняв. Я ж теж його ножем штрикнути міг у Розлогах… Ех, давно відомо, що немає вдячності на світі й добром за добро мало хто платити вміє. Бог з ним!..

І Заглоба довго хитав головою…

– Що ж ви з ним, Яне, робитимете? – запитав він через деякий час. – Жовніри говорять, на зап’ятки поставите – тим більше що він чоловік видний, – тільки мені вірити не хочеться, що ви таке вчините.

– Звичайно, ні, – відповів Скшетуський. – Великої відваги це воїн, до того ж нещасливий – тим більше я його не принижу холопською роботою.

– Нехай простить йому Господь усі його гріхи, – сказала князівна.

– Амінь! – додав Заглоба. – Він смерть, як матір, благає, щоб прибрала його… І, певно б, її знайшов, якби не спізнився в Збараж.

Усі замовкли, міркуючи про дивну зрадливість долі, та їхали в замисленості, поки вдалині не показалася Грабова, де було влаштовано перший привал. Там уже зібралася частина воїнства, що поверталася зі Зборова, в тому числі пан Вітовський, каштелян сандомирський, який зі своїм полком поспішав назустріч дружині, і пан Пшиємський, і безліч шляхти з ополчення, що цим шляхом поверталася додому. Садиба в Грабовій була спалена вщент, як і решта будівель, але день був чудовий, теплий і тихий, і подорожани, не потребуючи даху над головою, розташувалися в діброві просто неба. Їстівних припасів і напоїв не бракувало, й челядь жваво взялася готувати вечерю. Каштелян сандомирський наказав розбити в діброві десяток наметів для вельмож і слабкої статі: вийшов ніби справжній табір. Лицарі юрбилися перед наметами – всім хотілося подивитися на Скшетуського та князівну Олену. Деякі розмовляли про недавню війну: ті, що поверталися зі Зборова, а під Збаражем не побували, докладно випитували в княжих воїнів про облогу. Галасливо було і весело, до того ж і день Господь подарував прекрасний.

Серед шляхти, звичайно ж, найпомітніший був Заглоба, який у тисячний раз розповідав, як зарубав Бурляя. Редзян теж не сидів осторонь – він командував челяддю, що готувала трапезу. Усе-таки спритний малий улучив зручну хвилину і, відвівши Скшетуського вбік, смиренно поклонився в пояс.

– Мосьпане, – сказав він, – хочу і я попросити про милості.

– Проси, – відповів Скшетуський, – хіба можу я тобі в чому-небудь відмовити, коли всім кращим у житті зобов’язаний твоїм турботам?

– Я відразу подумав, – зізнався слуга, – що ваша милість винагородити мене побажає.

– Говори: чого хочеш?

Пухке лице Редзяна потемніло, а очі запалилися ненавистю і злістю.

– Не хочу я ніякої нагороди, – сказав він, – про одне прошу: щоб ваша милість мені Богуна уступили.

– Богуна? – перепитав здивовано Скшетуський. – Що ж ти з ним робитимеш?

– Я вже, мосьпане, придумаю, щоб і себе не скривдити, і йому з лишком відплатити за те, як він зі мною в Чигирині обійшовся. Ваша милість, звичайно, скарає його на горло – дозвольте ж, спершу я з ним розквитаюсь!

Скшетуський насупився.

– Не буде цього! – сказав він твердо.

– О Господи! Краще б мені загинути, – жалібно скрикнув Редзян. – Невже я для того тільки живий залишився, щоб до кінця своїх днів не позбутися ганьби!

– Проси, чого хочеш, – сказав Скшетуський, – ні в чому не дістанеш відмови, та цьому не бувати! Опам’ятайся, спитай батьківської поради, що є більший гріх: сповнити такий зарік чи від нього відмовитися. Не підсобляй своєю рукою Божій караючій десниці – коли б самому не дісталося. Май совість! Чоловік цей і так у Всевишнього смерті просить, до того ж поранений і позбавлений волі. Ким же ти для нього стати збираєшся? Невже катом? Чи то ж над зв’язаним готовий поглумитися, пораненого доб’єш? Ти хто, татарин чи лиходій козацький? Я, поки живий, цього не допущу. І не згадуй більше.

У голосі лицаря пролунали така сила і твердість, що слуга відразу втратив усяку надію і тільки проговорив, ледве не плачучи:

– При повному здоров’ї він із двома такими, як я, граючись упорається, а хворому, виходить, мститися не годиться – коли ж мені відплатити за свої образи?

– Помсту надай Богові, – промовив Скшетуський.

Хлопець роззявив рота, збираючись іще щось сказати чи запитати про щось, але пан Ян повернувся й пішов до наметів, перед якими зібралося велелюдне товариство. Посередині сиділа пані Вітовська, поряд із нею князівна, а навколо юрмилися лицарі. Дещо попереду стояв Заглоба з непокритою головою й розповідав про облогу Збаража тим, хто повернувся з-під Зборова. Слухали його, затамувавши подих, бліднучи від хвилювання, і ті, кому в Збаражі не довелося бути, гірко про те шкодували. Пан Ян сів біля князівни і, взявши її ручку, підніс до вуст – і так сиділи вони тихо, пригорнувшись одне до одного. Сонце вже покидало небесне склепіння, на землю спускався вечір. Скшетуський теж заслухався, немовби щось нове для себе міг довідатися. Заглоба лише піт утирав із чола – і все дужче підвищував голос… В одних у пам’яті поставали, а іншим уява малювала недавні криваві сцени: мовби на власні очі лицарі бачили окопи в оточенні незліченних полчищ і запеклі штурми, чули виття і крики, грім гармат і самопалів, і на валові, під градом куль, бачили князя в срібних обладунках… І як потім прийшли лихо і голод, які багряні стояли ночі, коли смерть величезним лиховісним птахом кружляла над валами… Як ішли з табору Підбийп’ятка, Скшетуський… Слухаючи, лицарі то очі зводили до неба, то хапалися за руків’я шабель, Заглоба ж так закінчив свою розповідь:

– І залишили ми там тільки могили, тільки величезний курган, а