Генрік Сенкевич - Вогнем і мечем

прикутий до ліжка хворобою. Редзян, воліючи не залишатись із ксьондзом віч-на-віч, рухався за хазяїном невідступно. Володийовський із Заглобою до них приєднались, і ось уже друзі скакали щодуху по топорівському шляху, а за ними і вся юрба шляхтичів і драгуни в червоному – здавалося, вітер підхопив і несе по дорозі червоні пелюстки маку.

– Гайда! – кричав Заглоба, б’ючи п’ятами коня.

Так проскакали вони верст із десять, поки за поворотом шляху не побачили просто перед собою вервечку возів і колясок, оточених півсотнею вбраних по-турецьки виїзних лакеїв; декілька з них, помітивши озброєних вершників, прожогом кинулись їм назустріч – запитувати, хто такі.

– Свої! З королівського війська! – крикнув Заглоба. – А це хто їде?

– Дружина каштеляна сандомирського! – пролунало у відповідь.

Скшетуський від хвилювання так розгубився, що, сам не усвідомлюючи, що робить, сповз із коня на землю і став, похитуючись, на краю дороги. Шапку він зняв, по скронях його рясно струменів піт; так стояв наш лицар на порозі щастя і… тремтів усім тілом. Володийовський теж зіскочив із кульбаки і підтримав ослаблого друга.

Інші, знявши капелюхи, зупинилися біля них на узбіччі; вервечка возів і колясок тим часом наблизилась і, не затримуючись, поїхала далі. Пані Вітовську супроводжувало не менше п’ятнадцяти різних дам, які з подивом дивилися на лицарів, не розуміючи, що означає поява на дорозі озброєного загону.

Нарешті в низці інших показалася карета, що пишністю від усіх відрізнялася; віконця її були відчинені, й лицарі побачили достойний лик сивоволосої дами, а біля неї – чарівне личко князівни Курцевич.

– Донечко! – кидаючись до карети, закричав Заглоба. – Донечко! Скшетуський із нами!.. Донечко!

Із різних боків понеслися крики: «Стій! Стій!» Вчинилося загальне замішання. Тим часом Кушель із Володийовським вели, а вірніше, волокли Скшетуського до карети, він же, зовсім позбавлений сил, здавалося, зараз упаде на землю. Голова його схилилася на груди; не в змозі зробити ні кроку, він опустився біля підніжки карети на коліна.

Але вже в наступну мить сильні й ніжні руки князівни підтримали безсило схилену голову виснаженого лицаря.

Заглоба ж, бачачи здивування пані Вітовської, крикнув:

– Це герой Збаража, Ян Скшетуський! Той, що крізь ворожий стан пробився, рятівник війська, князя, всієї Речі Посполитої! Нехай благословить їх Господь!

– Vivat! Vivant! Хай живуть! – підхопила шляхта.

– Хай живуть! – повторили князівські драгуни, і громова луна прокотилася топорівськими полями.

– У Тарнопіль! До князя! На весілля! – вигукував Заглоба. – Що, донечко? Кінець твоїм бідам!.. А Богуна – катові та на плаху.

Ксьондз Цецишовський стояв, звівши очі до неба, а вуста його повторювали чудесні слова натхненного проповідника:

– «Ті, що сіяли зі слізьми, пожинатимуть із радістю…»

Скшетуського посадили в карету поруч із князівною, і всі рушили далі. День видався чудовий, погожий, поля та діброви ніжилися під променями сонця. У самих низинках і вище, над перелогами, і ще вище, у повітряній блакиті, вже плавали там і сям сріблисті нитки павутини, що до кінця осені немов снігом укривала тамтешні поля. Великий спокій панував навкіл, тільки коні бадьоро пофоркували на дорозі.

– Пане Міхал! – говорив тим часом Заглоба, чіпляючи носком чобота стремено Володийовського. – Чогось у мене знову клубок у горлі застряг, як того дня, коли пан Підбийп’ятка – царство йому небесне! – зі Збаража вийшов: та ледь подумаю, що ці двоє нарешті знайшли одне одного, до того радісно робиться на серці, начебто кварту доброго вина залпом випив! Коли й вам не доведеться зв’язати себе шлюбними узами, будемо на старості літ їхніх діток няньчити. Всякому своє призначено, пане Міхал, ми ж із вами, напевно, для війни народжені, а не для сімейного життя.

Невеличкий лицар нічого не відповів, тільки вусиками заворушив швидше ніж зазвичай.

Друзі вирішили їхати в Топорів, а відтіля в Тарнопіль, аби з’єднатися з князем Яремою та разом із його корогвами вирушити до Львова на весілля. Дорогою Заглоба розповідав пані Вітовській про події останнього часу. Так вона довідалася, що король у Зборові після кровопролитної битви, що не принесла жодній стороні перемоги, уклав договір із ханом – не занадто сприятливий, але такий, що на якийсь хоча б час спокій Речі Посполитій забезпечував. Хмельницький за цим договором, як і раніше, залишався гетьманом і діставав право з незліченної кількості своїх прихильників одібрати сорок тисяч реєстрових козаків, а за цю поступку присягнув королеві та станам у вірності й послуху.

– Усякому ясно, – говорив Заглоба, – що з Хмельницьким нова війна неминуча, але якщо тільки булава знову не обійде нашого князя, все інакше зовсім обернеться.

– Що ж ви панові Скшетуському головного не скажете, – втрутився, підскакавши до карети, невеличкий лицар.

– Ах, так! – вигукнув Заглоба. – Я з цього й хотів почати, та щось ми всі розгубилися. Ви ж не знаєте, Яне, що після вашого відходу сталося: Богун потрапив у полон до князя.

Скшетуського й Олену ця несподівана новина так вразила, що вони не могли вимовити ні слова: князівна лише розвела руками, і настало мовчання, що його першим порушив Скшетуський.

– Як? Яким чином? – запитав він.

– Це перст Божий, – відповів Заглоба, – перст Божий, ніщо інше. Після укладення договору виходимо ми зі Збаража цього, будь він проклятий… Князь із кавалерією на лівому фланзі – на випадок, коли нападуть ординці… Вони ж часто й густо договір порушують… І раптом ватага, коней так із триста, кидається на кінноту князя.

– Лише Богун міг таке вчинити! – вигукнув Скшетуський.

– Він і був. Та не по зубах козачні збаразькі жовніри! Пан Міхал миттю їх оточив, нікого в живих не залишив, а Богуна двічі полоснув шаблею – тут його і скрутили. Не щастить йому з паном Міхалом, певно, він і сам це зрозумів, – тричі либонь стинався. Та й не шукав він нічого іншого, крім хіба що смерті.

– Ми потім уже довідалися, – додав Володийовський, – що Богун намірився з Валадинки потрапити в Збараж, та не встиг – шлях же неблизький, – а коли почув, що мир укладено, з люті, мабуть, із глузду з’їхав, і все дарма йому стало.

– Хто меч візьме, від меча і загине, так уже фортуна розпорядилася, – сказав Заглоба. – Безумець він, а від розпачу зробився ще безумнішим. Ох, і заварилася по його милості каша – набрід розлютився, та й ми теж. Я думав, знову війна почнеться: князь уже оголосив, що трактат порушено. Хмельницький хотів було Богуна відбити, але тут хан розлютився. «Він, каже, слово моє і присягу мою зганьбив!» І війною Хмельницькому пригрозив, а до нашого князя надіслав гінця, через якого передав, що Богун самовільно поліз у бійку, і