Ольга Токарчук - Книги Якова, Ольга Токарчук

розігруються події. Звідси нічого не видно: забагато планів, які суперечать один одному і створюють враження хаосу. В загальному сум’ятті ніхто не помічає факту, що Ґітля-Ґертруда Ашербах помирає того самого дня, що й Володар. Таким чином завершується процес, який розпочався ще десь на Поділлі, тієї морозяної зими, коли її велике бурхливе кохання, плодом якого став Самуель, так несправедливо рано урвалося. То була лише мить серед подій, що відбувалися на тій пласкій сцені.

Але той лад бачить Єнта, чиє тіло поволі перетворюється на кристал у печері в Королівці. Вхід до неї майже цілковито заріс чорною бузиною, її важкі суцвіття, повні давно перестиглих ягід, уже опали на землю, а ті, що лишилися птахам, замерзли. Єнта бачить смерть Якова; не зупиняється на ній надовго, бо її цікавить інша смерть, у Відні.

Ашер, Рудольф Ашербах, сидить біля своєї дружини Ґертруди-Ґітлі, відколи та занедужала. Ще два-три місяці тому він усе зрозумів, коли помітив пухлину на її грудях, — Ашер все-таки лікар. Йому здається, він збагнув усе тоді, коли Ґітля ще ходила і якось незвично нервово намагалася керувати домом. Наприклад, хвилювалася про запас цибулі на зиму, замовленої в грубих лляних мішках: на думку Ґітлі, та цибуля була гнилою всередині й не долежала б до весни. Непокоїлася, що прачка нищить манжети і що лід із морозильні дивно пахне — так, як пахло в Буську, тобто стоячою водою. Схилившись над газетами, нарікала на дурість політиків, і її сива голова тонула в димі турецької люльки, яку вона курила до останніх днів.

Тепер вона переважно лежить на канапі, не хоче піти до ліжка. Ашер дає їй дедалі більші дози лаудануму і за всім старанно й уважно спостерігає. Це холодне, відсторонене спостереження заспокоює його, не дозволяє впасти у відчай. Скажімо, за кілька днів до смерті шкіра Ґітлі стає густою, жорсткою і матовою, інакше відбиває денне світло. Риси обличчя від цього загострюються. На кінчику носа з’являється довгаста заглибина. Ашер помічає її понеділкового вечора у світлі свічок, коли Ґітля, хоч і дуже слабка, береться впорядковувати папери. Виймає з шухляд усе, що написала, всі листи гебрайською, які висилала батькові до Львова, всі статті, малюнки, проекти. Розподіляє на купки і складає у м’які паперові папки. Раз по раз щось питає в Ашера, але Ашер не може зосередитися. Він побачив цю борозну, і його охопив страх. Вона знає, що помре, — гадає він приголомшено, — знає, що її хвороба невиліковна і нічого вдіяти не можна. Але вона не очікує  с м е р т і, це зовсім інше. Її розум це приймає, вона здатна сказати це словами, написати, але її тіло, та тваринна сутність, якою воно є, ніяк не повірить у близькість кінця.

У цьому сенсі смерті й справді нема, — думає Ашер. — Ніхто її не пережив і не описав. Смерть — завжди чужа. Її не потрібно боятися, бо ми завжди боїмося не того, чим вона є насправді. Боїмося якоїсь  с м е р т і (чи Смерті) — уявної, витвореної нашим розумом, схожої на клубок думок, оповідей, ритуалів. Вона — узвичаєний смуток, узгоджена цезура, яка наводить лад у людському житті.

Тож коли Ашер бачить борозну на її носі, коли помічає той дивний колір шкіри, знає, що час настав. У вівторок вранці Ґітля просить допомогти їй одягтися. Просить саме його, а не Зофію, їхню служницю. Ашер зашнуровує їй сукню. Ґітля сідає за стіл, але не їсть, а потім повертається в ліжко, і Ашер знімає з неї цю сукню. Ледве витягає тасьми з петельок, адже його долоні — загрубілі й невправні. Йому здається, ніби він розпаковує якусь цінну крихку річ, щось на кшталт китайської вази, чи тонкого кришталевого келиха, чи фігурки з порцеляни; розпаковує, щоб покласти цей предмет на своє місце: більше він ним не користуватиметься. Ґітля терпляче чекає і тихо каже, що хотіла б написати короткого листа Самуелеві. Просить подати їй папір, але не має сил писати, тож лише диктує кілька слів, а потім, випивши лаудануму, западає в дрімоту, не реагує, коли Ашер перестає писати. Дозволяє (лише Ашерові) годувати її бульйоном, але з’їдає не більш як кілька ложок. Ашер садить її на нічний горщик, але з неї виходить лише кілька крапель сечі, і Ашерові здається, ніби її тіло заклинило, наче маленький складний механізм. Так триває до вечора. Вночі Ґітля прокидається, питає його про різні речі, наприклад, чи оплачено рахунок у книгаря, нагадує, що потрібно сховати на зиму квіти з підвіконня. Просить забрати у кравчині тканини, з них уже не буде суконь. Дівчатам, цим модницям, вони точно не сподобаються, а тканин шкода, бо якісні. Може, віддати їх Зофії, вона зрадіє. Потім накочуються спогади, і Ґітля розповідає про ту зиму, коли вона постукала у двері Ашера у Львові, про подорожі саньми, сніг і кортеж Месії.

У середу вранці здається, що Ґітлі краще, але близько обіду її очі скляніють. Вона дивиться в якусь віддалену точку, здається, кудись далеко поза стіни цього віденського помешкання, в повітря, високо над дахами. Її руки неспокійні, блукають по постелі, пальці то зминають атлас, то знову його старанно розрівнюють.

— Поправ мені подушку, — просить вона Аделаїду, їхню подругу, якій Ашер уже про все повідомив, і та примчала з протилежного кінця міста. Але поправляти даремно — їй все одно незручно. Рудольф Ашербах покликав доньок, але невідомо, коли ті прибудуть. Одна живе у Ваймарі, а друга — у Вроцлаві.

Ґітля тепер говорить повільніше, — зазначає про себе Ашербах, — її голос утратив мелодійність, тон став пласким, металевим, неприємним. Її нелегко зрозуміти. Кілька разів питає, який сьогодні день тижня. Середа. Середа. Середа. Ашер жестом відповідає на її просте запитання:

— Я помираю?

Він мовчки киває головою, але тут-таки виправляється і каже хрипким голосом:

— Так.

І Ґітля, позбавлена сумнівів, як зазвичай, збирається з силами, зосереджується; здається, ніби вона вирішила дати лад усьому тому вмиранню, тому проблематичному й незворотному процесові. Це — наче чергове завдання, яке треба виконати. Коли Ашер дивиться на її змарніле, змучене довгою хворобою слабке тіло, його очі сповнюються слізьми. Це він уперше плаче, відколи себе пам’ятає, а може, відколи в їхньому домі відпочивала польська графиня і всі намагалися ганчірками витерти горілку, що витекла на підлогу з тріснутих діжок.

Вночі біля неї сидять Аделаїда та пані Бахман, сусідка знизу. Ашер питає дружину:

— Покликати священника?

Потім додає менш упевнено:

— Рабина?

Вона дивиться на нього здивовано. Можливо, не розуміє. Мусив про це спитати. Але не буде жодного