Джордж Мартін - Гра престолів

і неповороткий, що це буде на нього дуже схоже — відстрибуючи з дороги, зламати собі зап’ястя або підвернути ногу.

— Я його попереджав,— промовив Джон уголос.— І його це взагалі не стосується.

Він розім’яв долоню, кілька разів стиснувши і розтиснувши пошрамовані пальці. Вони й досі боліли, але приємно було нарешті зняти бинти.

Місячне світло посріблило пагорби; Джон простував крученою стрічкою королівського гостинцю. Треба якнайдалі від’їхати від Стіни, поки там зауважать, що він зник. Зранку він, щоб відірватися від погоні, з’їде з дороги та зверне на бездоріжжя, де тільки луки, чагарники і струмки, однак поки що швидкість важливіша за хитрість. Хоча, звісно, всі й так здогадаються, куди він подався.

Старий Ведмідь звик прокидатися на зорі, тож за той час, що лишається до світанку, Джон має якнайдалі від’їхати від Стіни... якщо, звісно, Сем Тарлі не зрадить його. Товстун слухняний і боягузливий, але він любить Джона як брата. Якщо його питатимуть, Сем, звісно, розповість правду, але Джон не міг собі уявити, щоб Сем наважився піти до Королівської вежі й попросити гвардійців збудити Мормонта.

Коли Джон не з’явиться, щоб віднести Старому Ведмедю сніданок, його шукатимуть у келії, але знайдуть там на ліжку тільки Довгопазур. Важко було покинути його, але Джон іще не зовсім втратив поняття про честь, аби забрати його з собою. Навіть Джора Мормонт так не вчинив, коли тікав з ганьбою. Без сумніву, лорд Мормонт знайде когось гіднішого, щоб передати свого меча. Думаючи про старого, Джон почувався кепсько. Він усвідомлював, що своєю втечею сипле сіль на рани, які ще не загоїлися після синової ганьби. Недобре відплачувати Старому Ведмедю так за довіру, але нічого не можна вдіяти. Хай як Джон учинить, усе одно він почуватиметься, що когось зраджує.

Навіть зараз він не був певен, що чинить гідно. Південцям легше. У них є септони, з якими можна поговорити і які розтлумачать божу волю й допоможуть відмежувати правду від кривди. Але Старки поклоняються давнім богам, безіменним, і якщо серце-дерева й чують молитви, вони не озиваються.

Коли позаду розчинилися останні вогні Чорного замку, Джон пустив кобилицю ступою. Попереду була довга дорога, а кінь у нього один. Далі на південь уздовж дороги траплятимуться і тверджі, і господарства, де можна буде обміняти кобилицю на свіжого коня, та тільки не поранену й не загнану.

Незабаром слід буде знайти собі інший одяг; мабуть, доведеться вкрасти. Зараз Джон убраний у чорне з ніг до голови: високі шкіряні чоботи, бриджі й сорочка з грубого полотна, шкіряна безрукавка, важкий вовняний плащ. Довгий меч і кинджал ховаються в чорних молескінових піхвах, і кольчуга і койф у саквах теж чорні. Якщо його схоплять, будь-що з цього одягу означатиме смерть. На північ від Перешийка на чоловіка в чорному з підозрою дивляться в усіх селах і тверджах, а Джона-бо скоро почнуть розшукувати. Щойно розлетяться круки мейстра Еймона, безпечного прихистку Джонові сподіватися марно. Навіть у Вічнозимі. Може, Бран і захоче його пустити, але мейстер Лувін має голову на плечах. Він замкне браму та прожене Джона — бо саме так він і мусить учинити. Ліпше взагалі туди не заїжджати.

Але перед внутрішнім зором Джона ясно поставав замок, так наче він виїхав звідти вчора: височенні гранітні мури, і велика зала з її вічними запахами диму, псятини та смаженини, і батькова світлиця, і кімната на горищі, де спав він сам. У душі він понад усе бажав знову почути Бранів сміх, повечеряти Гейджевим пирогом з салом і яловичиною, послухати казки старої Нан про дітей пралісу та Флоріяна Фігляра.

Але Стіну він покинув не для цього: він поїхав, бо, зрештою, він батьків син і Робів брат. Дарований меч, навіть такий особливий меч, як Довгопазур, не зробить з нього Мормонта. І він не Еймон Таргарієн. Тричі старий робив вибір, і тричі обирав честь, але то він. А Джон і досі не був певен: те, що мейстер лишився на Стіні, це слабкість і боягузтво — чи сила і чесність. Але він розумів, що саме мав старий на увазі, кажучи про болісний вибір,— надто добре розумів.

Тиріон Ланістер запевняв, що люди здебільшого воліють заплющувати очі на гірку правду, ніж її визнавати, але Джонові набридло заплющувати очі. Він такий, як є: Джон Сноу, проклятий байстрюк і клятвопорушник, який не має ні матері, ні друзів. Решту життя — хай скільки йому лишилося — йому суджено всюди бути чужим — безсловесним приблудою, який ховається в тіні й не наважується назвати своє справжнє ім’я. Хай куди заведе його доля в Сімох Королівствах, йому доведеться жити чужим життям, бо підняти на нього руку мають право всі й кожен. Але це все байдуже, якщо Джон проживе ще трохи, щоб стати поруч із братом і помститися за батька.

Йому пригадався Роб таким, яким він бачив його востаннє: брат стояв у дворі, а у чубі його танув сніг. Джонові доведеться з’явитися до нього таємно, замаскувавшись. Він спробував уявити вираз Робового обличчя, коли Джон йому відкриється. Брат похитає головою і всміхнеться, а тоді скаже... він скаже...

Але Джон не міг уявити братової усмішки. Намагався — і не міг. І піймав себе на тому, що думає про дезертира, якому батько відрубав голову того дня, коли вони знайшли вовченят. «Ти промовив слова,— сказав йому лорд Едард.— Дав обітницю перед братами і перед богами давніми й новими». Дезмонд із Товстуном Томом підтягнули чоловіка до пенька. Бранові очі були круглі, як блюдця, і Джонові довелося нагадати йому, щоб міцно тримав поні. Він пригадав вираз на батьковому обличчі, коли Теон Грейджой подав йому Лід, і бризки крові на снігу, і як Теон відбуцнув голову, яка закотилася йому під ноги.

Цікаво, а як би вчинив лорд Едард, якби дезертиром виявився його брат Бенджен, а не той обдертий незнайомець? Змінило б це щось? Та звісно, звісно... і Роб, без сумніву, зрадіє Джонові. Має зрадіти, бо в іншому разі...

Але думати про це він не міг. Тільки стискав повіддя, і пальці сіпалися від болю. Ударивши п’ятами коня, він погнав королівським гостинцем учвал, так наче хотів обігнати власні сумніви. Джон не боявся смерті, але не хотів помирати отак — не хотів, щоб йому скрутили руки й відрубали голову, як звичайному розбійнику. Якщо йому судилося загинути, він воліє прийняти смерть з мечем у руці, б’ючись із батьковими убивцями. Він не Старк, ніколи ним не був... але