Джордж Мартін - Гра престолів

— Як скажете, мілорде, але... чому в Гаренхол? Похмуре й нещасливе місце. Кажуть, воно прокляте.

— Хай кажуть,— сказав лорд Тайвін.— Спустіть на них сера Грегора, нехай їде попереду нас зі своїми розбійниками. Вишліть наперед Варго Гоута з вільними вершниками, і ще сера Ейморі Лорча. Нехай кожен візьме по три сотні кавалерії. Скажіть, що я хочу бачити приріччя в огні від Божого Ока до Червоного Зубця.

— Вони все спалять, мілорде,— сказав сер Кеван, підводячись.— Я розпоряджуся.

Уклонившись, він рушив до дверей.

Коли вони лишилися самі, лорд Тайвін зиркнув на Тиріона.

— Твої дикуни, гадаю, не від того, щоб трохи побешкетувати. Скажи їм, що можуть долучитися до Варго та грабувати скільки влізе — майно, товар, жінок — хай забирають, що захочуть, а решту палять.

— Вчити Шагу й Тимета мародерству — те саме, що вчити півня кукурікати,— зронив Тиріон,— але я волів би лишити їх при собі.

Хай вони неотесані й непокірні, але це його дикуни, й він довіряє їм більше, ніж усім батьковим воякам. І не збирається їх комусь віддавати.

— Тоді учися ними керувати. Бо грабувати місто я не дозволю.

— Місто? — розгубився Тиріон.— Про яке місто йдеться?

— Про Королівський Причал. Ти повертаєшся до королівського двору.

Такого Тиріон Ланістер аж ніяк не міг очікувати.

Узявши кубок, він на мить замислився, посьорбуючи вино.

— І що ж мені там робити?

— Правити,— коротко відповів батько.

Тиріон розреготався.

— Думаю, сестра з цього приводу матиме що сказати!

— Хай каже, що їй заманеться. Її сина слід трохи приструнчити, поки він не погубив нас усіх. В усьому винні ті вискочні в раді — наш приятель Пітир, і шановний великий мейстер, і наш диво-каплун лорд Вейрис. Це які поради дають вони Джофрі, якщо він викидає дурниці одну по одній? Кому це спало на думку зробити Джаноса Слінта лордом? Різницькому сину дарують Гаренхол! Гаренхол, колишній престол королів! Поки я живий, він туди й ногою не ступить. Кажуть, за герб він собі взяв закривавлений спис. Як на мене, йому більше пасував би закривавлений сікач,— не підвищуючи голосу, говорив батько, але Тиріон бачив лють у його золотих очах.— А звільняти Селмі — це що за безглуздя? Так, він старий, але ім’я Баристана Безстрашного й досі має вагу в королівстві. Своєю службою він робить честь тому, кому служить. А чи можна те саме сказати про Гончака? Собаці згодовують кості під столом, а не садовлять його поруч із собою на високу лаву! — мовив він і націлив пальця Тиріону в обличчя.— Якщо Серсі не здатна приборкати хлопця, це зробиш ти. А якщо ті радники морочать нас...

Тиріон усе зрозумів.

— Палі,— зітхнув він.— Голови. Мури.

— Бачу, ти дечого в мене навчився.

— Більше, ніж ти думаєш, батьку,— тихо озвався Тиріон. Допивши вино, він замислено відставив кубок. У глибині душі він зрадів, хай і не хотів собі в цьому зізнаватися. Але водночас пригадав битву у верхів’ї ріки, міркуючи, чи не посилають його знову утримувати лівий фланг.— А чому я? — запитав він, схиливши голову набік.— Чому не дядько? Чому не сер Адам, чи сер Флемент, чи лорд Серет? Чому не хтось... більший?

Лорд Тайвін різко підвівся.

— Бо ти мій син.

І в цю мить Тиріон усе збагнув. «Ти здався, повіривши, що втратив його,— подумав він.— Ти, клятий вилупку, ти гадаєш, що Джеймі, вважай, мертвий, отож лишився тільки я». Тиріону кортіло ляснути його, плюнути йому в обличчя, вихопити кинджал і вирізати його серце, аби поглянути, чи справді воно відлите з твердого золота, як каже простолюд. Але він так і лишився сидіти, тихо й непорушно.

Лорд Тайвін перетнув кімнату, і під його каблуками хруснули уламки кубка.

— І останнє,— сказав він уже в дверях.— Повію до двору ти не повезеш.

Коли батько пішов, Тиріон іще довго самотою сидів у вітальні. Нарешті він піднявся сходами на своє затишне горище попід дзвіницею. Стеля тут була низька, але для карлика це не створювало незручностей. З вікна видно було шибеницю, яку в дворі звелів спорудити батько. Щоразу, коли зривався вітер, на мотузці починало повільно крутитися тіло хазяйки заїзду. Плоть її танула, як надії Ланістерів.

Коли Тиріон сів на край перини, Шей, сонно забурмотівши, перекотилася до нього. Пропхавши руку під покривало, він поклав долоню на м’які груди, й дівчина розплющила очі.

— Мілорде,— зронила вона з дрімливою усмішкою.

Відчувши, як напружилася її пипка, Тиріон поцілував її.

— Я збираюся взяти тебе з собою на Королівський Причал, любасю,— прошепотів він.

Джон

Джон підтягнув попругу, й кобилиця неголосно заіржала.

— Тихше, люба леді,— м’яко мовив Джон, заспокійливо торкнувшись її. У стайні шепотів вітер — холодний мертвий подих в обличчя, але Джон не зважав на нього. Пошрамованими пальцями, негнучкими й незграбними, він приторочив до сідла свій згорток.— Привиде,— покликав він стиха,— до мене.

У темряві сяйнули дві жарини — вовк уже був поряд.

— Джоне, будь ласка, не чини так,— почувся голос.

Але Джон виліз верхи й, узявши повіддя в руку, розвернув коня й опинився лицем у ніч. Біля дверей стайні стояв Семвел Тарлі, з-за його плеча визирав місяць. Сем відкидав велетенську тінь — чорну й колосальну.

— Відійди з дороги, Семе.

— Джоне, так не можна! — мовив Сем.— Я тобі не дозволю.

— Семе, мені не хочеться тебе кривдити,— мовив Джон.— Відійди з дороги, бо переїду.

— Не переїдеш. Послухайся мене. Будь ласка...

Джон пришпорив коня, й кобилиця рвонула до дверей. Якусь мить Сем не ворушився — обличчя в нього було бліде та кругле, як місяць за спиною, а вуста почали здивовано округлюватися. Та останньої миті, коли Джон уже мало не наїхав на нього, він, як Джон і очікував, відстрибнув убік і, поточившись, упав. Перестрибнувши його, кобилиця помчала в ніч.

Накинувши на голову каптур важкого плаща, Джон дав кобилиці волю. Коли він у супроводі Привида від’їжджав від Чорного замку, все було тихо. Позаду на Стіні чатували вояки, але Джон знав: їхні очі обернені на північ, а не на південь. Ніхто не побачить, як від їде, ніхто крім Сема Тарлі, який серед порохів старої стайні силкується звестися на ноги. Джон сподівався, що Сем, падаючи, не надто забився. Він-бо такий дебелий