Ольга Островська - В твоїх руках не страшно, Ольга Островська

Розділ 12

– Я… я не тулилася, – тільки й можу видихнути, почуваючись рибою, викинутою на берег. − Він силоміць тримав мене. Як ти… взагалі могла подумати, таке?

− Пробач, − просить Торі, дивлячись на мене з-під вій. − Просто, коли я вийшла, мені так здалося. 

– Він сам став надто близько до мене, – повідомляю навіщось. Вже й щоки горіти починають. Не знаю, від збентеження більше, чи від досади.

− А ти що? Тобі… було огидно? – уперто випитує подруга. Що вона задумала?

– Ні. Але це нічого не означає. Я в той момент дуже боялася, що мене Танрагос впізнає. І я… не хочу говорити на цю тему! І навіть думати! Тобі здалося! − видаю твердо, чудово знаючи, що варто принцесі Ланторініаль взяти щось на думку, і вона вже не відступиться, домагаючись свого будь-якими способами.

Саме завдяки цій своїй рисі характеру Торі таки знайшла спосіб мене звільнити, за що я їй до кінця своїх днів буду безмежно вдячна. Але я не можу допустити, щоб моя люба рятівниця тепер усі свої сили та помисли направила на те, щоб знайти мені чоловіка-захисника. Або на те щоб засватати мене тому, хто їй таким видасться. З найкращими намірами.

− Добре. Як скажеш, – примирливо усміхається Торі. – Просто… ти ж знаєш, що я люблю тебе, як сестру. І дуже хочу, щоб у тебе було щасливе життя. Думаєш, я не здогадуюсь, що ти не збираєшся залишатись у Раграсті зі мною? Чи що ти плануєш тікати, як тільки в тебе з'явиться така можливість?

Зараз я рада, що мої очі приховані пов'язкою, і вона їх не бачить. Занадто багато там далеко не найкращих емоцій. Здогадалася все-таки.

− Як ти…

– Ой, облиш, Міно. Я, звісно, багато чого не знаю про те, як ти прожила останні два роки. Але до цього ми з тобою ділилися майже всім, були такі близькі, якими не всі сестри бувають. Я знаю тебе.

Вона з викликом скидає підборіддя, ніби закликаючи мене спростувати її слова. А я не можу. То був би обман.

− Я не можу залишитися, Торі, − тихим шелестом осідає мій голос у повітрі, що згустилося між нами. − Ти ж розумієш це? Якщо мене хтось впізнає, якщо він здогадається, якщо тільки подумає, що ти мені допомогла, то вся його лють впаде не тільки на мене, а й на тебе.

− Він не всесильний, Міно, − кривиться вона.

− Мабуть. Але без мене тобі буде легше захиститись від гніву батька, – у цьому я цілком впевнена. − Ти маєш рацію. Я не збираюся залишатися у Раграсті. Я не можу так тебе підставляти.

− Ти питаєш, чи я розумію? − закипає Торі. − А ти розумієш, що безглуздо тікати звідти, де тебе можуть захистити? Батько боїться Аєдана. Та він усіх демонів боїться. Я бачила, як він Адлару навіть слова поперек не сказав. Він не дістане тебе у Раграсті. Це нерозумно, Міно. Тебе засліплює твій страх!

Як ляпас. Це боляче. І болючіше від того, що в її словах є частка правди. Мною дійсно надто багато в чому керує страх. Але не в цьому випадку. І Торі має це зрозуміти.

− Можливо, − вимовляю рівно. − Але ти забуваєш одну суттєву річ. Мене, на відміну від тебе, в Раграсті ніхто не зобов'язаний захищати. Я втікача тепер. Дружина короля, що втекла від свого законного чоловіка. Думаєш, твій майбутній чоловік зрадіє, коли дізнається, що ти мене привезла з собою? Ти хочеш розпочати своє сімейне життя з того, що налаштуєш проти себе чоловіка, якого навіть королі бояться? Хочеш пізнати на собі, як це бути в шлюбі з тим, кого боїшся до нестями? З тим, хто готовий з тебе шкуру спустити за найменшу провину?

− Ти не можеш бути певна, що Аєдан розлютиться на мене. І що він буде зі мною жорстокий, − тепер голос Торі вже далеко не такий впевнений і трохи тремтить. Вона вперто підтискає губи, але я навіть через пов'язку бачу, як блідне її обличчя.

− Ти теж не можеш бути впевнена, що такого не буде. Я не хочу тебе лякати. І щиро бажаю, щоби твій шлюб був вдалим. І саме тому не залишусь.

Між нами повисає напружена тиша, яка все ще бринить висловленим. Вона тисне на мене, змушуючи відчувати задушливий гніт вини. Мені до сліз гірко, що довелося висловити все це тій, кого я дійсно люблю, як сестру. Але не можу інакше. Я не стану тою, хто зруйнує її життя.

− Ти не передумаєш, так? – жалібно питає Торі. І зараз вона більше не та самовпевнена принцеса, яка насідала на мене зовсім недавно. Зараз це моя молодша подруга, яка раптово усвідомила, що так, як їй хочеться, не буде.

− Вибач, але ні, − з жалем хитаю я головою.

− Але як же ти сама будеш? Куди поїдеш? Хоча ні, не кажи. Міно… обіцяй мені дещо. Будь ласка, – подається вона до мене, благально заглядаючи в обличчя, в очі, яких не бачить, і хапаючись за мої коліна.

– Що? – накриваю її долоні своїми.

− Обіцяй, що нікуди не поїдеш до мого весілля. Мені дуже потрібно, щоб ти побула зі мною цей час. Я просто… теж боюсь.

Навіть якби я сама не хотіла цього, то зараз, дивлячись в її сповнені непролитих сліз очі, все одно ні за що не змогла б відмовити.

− Звісно, я залишуся на твоє весілля, Торі. Обіцяю. Хіба я можу пропустити таку подію в житті найкращої подруги? − усміхаюся їй.

– Дякую, – скрикує Торі, кидаючись мене обіймати. Змусивши зворушено шморгнути носом, обіймаючи її у відповідь. Добре, що карета захищена звукопоглинальними заклинаннями, і всі наші з'ясування стосунків ніхто не міг почути. – Якщо я можу чимось допомогти, то ти тільки скажи. Ми разом все чудово продумаємо, куди тобі податися та як бути. У нас до мого весілля навіть часу буде вдосталь.

Відмовлятися від її пропозиції я не кваплюсь. Побачимо, як воно буде. Спочатку нам потрібно ще дістатися до цього Раграста. І розібратися, що там і як. Демони живуть досить закрито й відособлено, і про їхні звичаї та традиції мало що відомо, загалом лише пусті плітки та байки, тож попереду нас чекає майже повна невідомість.

Більше ми до розмови про мої плани не повертаємось. Хоч я відчуваю, що Торі так легко не відступиться і ще обов'язково повернеться до цієї теми, коли заспокоїться і вигадає нові аргументи. До її весілля ще справді є час.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍