Джон Мільтон - Утрачений рай, Джон Мільтон

Долівку

Встеляли крокуси та гіацинти

Й фіалки, мов коштовне гаптування

У блискітках всіх кольорів весни.

В той незрівнянний Затишок заглянуть

Не сміла комашня, птахи чи звірі.

Не мав такого ні міфічний Пан,

Ні Фавни, ані полохливі Німфи.

Колись тут Єві вперше довелося

Самій лягти у запахуще ложе,

І вперше пролунав весільний спів,

Коли приведена сюди за руку

Творцем, вона в Адамових обіймах

Притихла у розкішній наготі

Звабніша од вродливої Пандори,

Що їй боги не шкодували чар.

(А скільки ж горя людського від них!

Уловлені в жіночі ніжні сіті,

Ото намучились сини Яфета!

З них Прометея, що вогонь Небесний

Украв, ревниво покарав Зевес.)

Адам і Єва в темрявій Криївці

Спинилися і підняли обличчя

До зористого місячного Неба

І чистим серцем воздали хвалу

Створителеві Неба і Повітря,

Землі й Небес: «Ти, Боже, дав нам Ніч

По Дневі, що в трудах ми провели

І в злагідній взаємодопомозі

Щасливо завершили. Хай любов,

Дарована усім як вище Благо

Серед надмірно щедрої Природи,

Де нам удвох не вистачає рук, —

Нехай любов допомагає! Ми

Плодиться будем по твоєму слову

На сій Землі. Хай повниться вона

Завжди і скрізь Твоєю благодаттю».

Ні жертв, ані поклонів – тільки це

Прості серця їх наймиліші Богу

Достойно мовили. Удвох лягли

Та обнялись у чистій наготі.

Їм одяг надокучливий не був,

Як нам, на перешкоді для кохання.

Адам, достойний муж, не одвернувся

Од ніжної дружини. Та й вона,

Уважлива до шлюбних тайнодійств,

Їх радо прийняла… Хай лицеміри

Бурчать і просторікують калічно,

Вважати те нечистим, що у Бога

Чисте! Бог дозволяє це усім

І многих зобов’язує до цього.

Плодітеся! – наказує Творець.

Хто ж вчить повздержливости, той – руйнач,

Ворожий Сотворителеві й Людям!

Хвала і честь тобі, Любове шлюбна,

Велика Таїно, Кринице чиста,

Безсмерте і Доробку вічний людства!

Від тебе, щедрої, втіка розпуста.

Ти розумом освячена, правдива,

Достойна, вірна, добра. Всі родинні

Чуття турботливі про батька, сина.

Братів і рідних – все іде від Тебе.

Я й подумки не зважуся назвати

Тебе гріховною! Бо Ти цілюща.

Твоє завжди жаданне чисте ложе

Приймало патріархів і святих.

На ньому учта й полум’я людського

Кохання – а не куплених злягань, —

Розпусливих, безлюбних, безжиттєвих,

Безрадісних, хапливо випадкових.

І не в кривляннях хтивих залицянь,

Не у вихляннях сороміцьких танців,

Не в серенадах кволих кавалерів

Під вікнами зманіжених гординь,

Не вартих залицянь! Найперші люди

В Раю – в обіймах – втомлені – заснули.

На їх міцні тіла квітчаста стеля

Ронила прохолодні пелюстки

3-між пуп’янків, які й розквітнуть завтра.

Щасливі ви коханці! А були б

Іще щасливіші, коли б то знали,

Що знати більш, як треба, – не є щастя,

А лихо. Ночі гостроверха тінь

Націлилась у зоряний зеніт,

Коли недремна ангельська сторожа

У визначений час, суворим строєм,

При зброї, почали нічний обхід.

Тоді-то Гавриїл, начальник варти,

Так наказав заступнику своєму:

«Ти, Узриїле, поділи загони

Надвоє. Сим – на Південь, тим – на Північ,

А стрінуться на Заході». Мов спалах,

Розпалася надвоє охорона,

Але не вся: двом воїнам найдужчим

І найкмітливішим – Ітуриїлу

Й Зефону – Старшина звелів: «Огляньте

Ретельно сад І квітники. Пильнуйте,

Де ходять ті створіння милі – люди,

Що зараз у своїй Криївці сплять.

Увечері, коли сідало Сонце,

Той Хто Далеко Бачить прилітав

Сказати, що Пекельний Дух (се дивно!)

Явився тут із наміром лихим.

Знайдіть його, впіймайте й приведіть».

Загони ангельські місяцесяйні

Знялися й полетіли, а Зефон

З товаришем до Схованки людей

Дійшли у пошуках і там знайшли

Диявола. У Єви біля вуха

Він обернувсь ропухою й шептав,

Навіюючи в сон химерні мрії,

Щоб ті вкорінювалися у тіло,

Пронизуючи органи життєві

Отрутою фантазій. Наче мряка,

Що сіється над чистою рікою,

Фантазії проймають кров і сіють

Думки недобрі, ненаситні мрії,

Дурну гординю і жадання марні —

Зухвальства виплоди. Ітуриїл,

Простяглій списа, прищемив Ропуху.

Гартоване на Небесах оружжя

Враз викрило облуду. Сатана,

Заскочений зненацька, стрепенувсь.

Як пороху запаси в арсеналі,

Що ждуть війни, коли в їх чорну масу

Впаде іскра, спалахують ураз, —

Так вибухнув до розмірів гігантських

Диявол. Одсахнулись сторопіло

Два Ангели, зустрівши віч-на-віч

Пекельного Царя. Проте безстрашно

Озвались перші до Архиврага:

«Тебе як звати, бунтівничий духу?

Чого ти втік із Пекла? Чом чаївся

Бридото-скритий в узголов’ї сплячих?»

«А ви, бідненькі, не впізнаєте?! —

З погордою у відповідь їм кинув

Диявол. – Ви, дрібнота стадна, й глянуть

Не наважились туди, де я у славі

Осяйній витав – не рівня вам, незнаним.

Чи, може, озираючись лякливо,

Прикинулись незнайками?» Зефон

На ту погорду відповів з презирством:

«Ти, духу бунтівничий, забуваєш,

Що ясна велич і небесна слава

Тобі світили, доки в Небесах

Ти знаний був як чистий світоносець.

А тут стоїш брудний, потворний, темний,

Як темний і обридливий твій гріх.

Ходи-но! Поведемо до того,

Хто нас послав оберігать се місце

Й невинних сих істот». Так Херувим

По-юному поривисто й суворо

Картав Брага, і в тих простих словах

Була краса. Осікся Сатана,

Бо пройняло його жахне величчя.

Та перед ангелами непохитний

І гордовитий, зверхньо відповів:

«Де старший сторож?! Вже як сперечатись,

То краще з ним, ніж з усіма. Мене вам

Не подолать». На те йому Зефон:

«Отак маліє проти Правди Зло,

Бо навіть ще не провчене оружжям

Сахнулося». Здавивши лють, Диявол

Змовчав. Мов басовитий кінь в уздечці

Дибки стає,