Майкл МакКланг - Пропала злодійка, Майкл МакКланг

Я засвоїв урок. Мене не затягнути глибше в трясовину самознищення Белларіуса. Якомога швидше здобуду те, що мені потрібно і вшиваюся звідси. І я не буду панькатися з тими, хто стане на моєму шляху. Сповнений рішучості, я пришвидшив крок.

Перше відгалуження вело до кімнати жахів. Сама комірчина була маленькою, не більше ніж чотири кроки в довжину і ширину. Дверей не було. Я відчув щось у сплетінні, щось паскудне, і викликав магічне світло.

І гадки не маю, ким були муміфіковані трупи, але всі вони були жінками з довгим, білявим волоссям. На чорній мармуровій підлозі лежало щонайменше десяток мертвих тіл, їхні руки і ноги переплетені між собою, розміщені так, що нагадували особливо огидний окультний знак. Їх розмістили в колі, намальованому на підлозі. Значення окультного знаку з трупів чаїлося в мене на краю свідомості, щось сповнене жахливого сенсу і сили, сили, си…

Я відірвав погляд перш ніж знак затягнув мою свідомість в божевілля, що очікувало на мене. Тоді я викликав магічний вогонь, щоб спалити трупи, гірке, нудотне відчуття тьохнуло в мене в животі. Це виходило за межі некромантії. Телемарх грався з чимось, що навіть я вважав злом, а я такими словами не розкидаюся. Мені навіть думати не хотілося, якими жахіттями він займався в цій кімнаті, бо я міг почати розуміти. А я палко не бажав нічого цього розуміти.

Отже, добре, що ми його здихалися.

Перш ніж я загасив магічний вогонь, в кімнаті щось поворухнулося, ледь помітна тінь піднялася з одного з трупів. Тоді ще одна, і ще одна. Загалом десять, по одній з кожного трупа. Вони швидко почали ставати матеріальними.

Всі вони виглядали докладно так само. Всі були досконалою копією істоти, що вирвала мені око.

Вони здавалися сонними, ситими. Повільно і плавно вони рухалися до мене, але зупинилися на межі чарівного кола, що вміщало в собі трупи. Вони посміхалися мені, показуючи зуби, яким позаздрили б навіть сірі урду. Вони плазували по поверхні своєї в‘язниці, їхні примарні тіла об‘єднувалися і розділялися, об‘єднувалися і розділялися.

Раптово мені спало на думку, що втручання в те, що Телемарх створив у цій кімнаті може привести до страшно нездорових наслідків. Я опустив руку і від‘єднався від джерела.

Я повернувся до головних сходів і продовжив спускатися. Я принципово не озирався, але ще довго по шкірі в мене на потилиці бігали мурашки.

Друге відгалуження було доволі довгим. Я йшов десь з годину, перш ніж вийшов на сходи, що вели вгору, і масивні залізні двері, які плакали іржею. З певними труднощами я виламав їх і опинився на вкритому щебенем схилі. Мені потрібно було кілька секунд, щоб зорієнтуватися, але коли мені це вдалося, я посміхнувся. Не те, що я шукав, проте потенційно корисне.

Я знайшов прохід на зворотний бік Гори Тарвус. Піді мною лежала мозаїка з полів, сірих і коричневих в сутінках, значно темніших в тіні гори.

Ось чому Штайнер так сильно хотів здобути Цитадель. За кілька днів він міг би перекинути достатню кількість військ найманців з Джеддера, щоб завоювати пост Синдика.

Не пощастило чуваку.

Я повернувся в гору, зачинив за собою двері й наклав на них чари. Подорож назад до центральних сходів була довгою і мене почав мучити голод. Я пропустив сніданок і обід.

Я спустився.

Третє відгалуження привело мене туди куди треба.

Прохід був відносно коротким, а в кінці знаходилися набряклі від вологи дерев‘яні двері. Я наклав на них закляття тиші, й доклавши більше зусиль ніж я готовий признати, з допомогою м‘язів і Мистецтва вирвав двері з рами.

Вони виходили на погріб; останніми десятиліттями його використовували тільки щоб вирощувати павуків і стоног. Ветхі сходи піднімалися до ляди. Я підійшов до неї і прислухався. Жодного признака руху.

З мого боку ляда мала засув. Я відсунув засув і повільно припідняв ляду. В кімнаті наді мною панувала темрява. Підлогу вкривав багаторічний шар пилюки. В тонких смугах світла, що просочувалося крізь зачинені віконниці, були ледь помітні купи сміття. Я повністю відчинив ляду і почав підніматися.

Я почув його за мить до того, як він напав на мене ззаду, легеньке шкребіння ланцюга по дерев’яній підлозі.

10

Істота складалася з іржавого дроту, викривленого дерева і розірваного ланцюга; зламаних кісток, зубів пили і магії. Вона вискочила на мене з темного, як ніч кутка. Це був конструкт, голем поставлений сторожити шлях і знищити всіх, хто з‘явиться з дальнього кінця тунелю і не виконає певну дію. Я кинувся вниз по сходах, перемкнувся на магічний зір, намагаючись знайти нитку, що під'єднувала конструкт до головних оберегів Телемарха.

Коли він пролетів над тим місцем, де щойно був я, його хвіст, ржавий ланцюг з ланками товщиною в мій великий палець, надірвав мені вухо. Було боляче, але не так боляче, як коли моя потилиця зустрілася з підніжжям сходів. Приголомшений, з тимчасово затуманеним поглядом і втраченим магічним зором, я поповз назад, певний, що за мить на мене налетить конструкт.

Нічого не трапилося.

Зір прояснився, і я побачив його темну тушу, нерухому на верху сходів.

-- Видно, ти прив‘язаний до цієї кімнати, -- сказав я йому, знов викликаючи свій магічний зір. Він не відповів, я й не очікував. Конструктів, настільки складних, щоб вони говорили, не виготовляли з часів Катаклізму. Факт, що Телемарху взагалі вдалося створити конструкт, свідчив про його вміння і могутність.

Тепер я бачив нитку, брудна жовта стрічка тягнулася від істоти вниз в тунель, і я був певен, аж до самої Цитаделі. Нитка була дуже тоненька, її було неможливо побачити, якщо ти не знав, що вона там. Це означало, що конструкт призначався для вбивства магів. Або просто, що в Телемарха була параноя. Або він був одержимим умільцем. Що ж, мені доведеться жити з цією таємницею.

Хай там що, я