Вікторія Калінгер - Серце Дракона, Вікторія Калінгер

- Невже принцеса Цитаделі не боїться нового імператора?

Междимира не зупинялася. Дівчина вийшла з печери і пішла в бік коней, які паслися, очікуючи своїх господарів. Зупинившись біля коня Драгана, Мира спокійно відповіла.

- А хіба є чому боятися? – Вона дістала із сумки яблуко і пригостила ним коня. – Він гарний. – І мало не додала «Як і його господар», однак, встигла вчасно прикусити язика і змовчати. А кінь був лиш радий прийняти такий маленький подарунок із рук дівчини.

- Лерт. Мій вірний друг. – Драган стояв біля дівчини, склавши свої руки на грудях. «І все ж вона дивна» - усміхнувся сам до себе. А потім йому спала на думка одна ідея.

Драган підійшов до Междемири і, взявши її за талію, посадив в сідло свого Лерта. Дівчина скрикнула. Очі її стали більшими, а на лиці відбилися подив і жах. Вона з небаченою силою вчепилася руками у сідло, боячись зробити зайвий рух. Дівчина була готова, щось сказати, та Драган її випередив:

- Така хоробра принцеса, яка не злякалася завойовників і варварів, боїться сидіти в сідлі? – Чоловік навмисне говорив із нотками сарказму. Намагався притупити почуття жаху, яке так і випромінювала Мира. І в якійсь міри це подіяло. Дівчина змовчала, заплющила очі і спробувала вгамувати свій страх. Хоча, триматися міцно за сідло не перестала.  

- І як так вийшло, що єдина дочка імператора Цитаделі, принцеса, і не вміє їздити верхи?

Вони рушили з місця. Драган тримав коня за вуздечку, час від часу поглядаючи на принцесу. І треба дати належне Лерту – він йшов дуже повільно. Ніби відчував, що має честь везти важливу персону. Кінь дівчини також не відставав та йшов позаду. «Дуже розумна тварина» - подумав Драган. Та й сама Междемира трималася на висоті. Он як боїться – вхопилася міцно, аж руки побіліли. На лиці паніка і страх, перемішалися з цікавістю та щирою радістю.

- Імператор Владлен не міг похвалитися любов’ю до свого ближнього. І його дочка виключенням не стала. – Трохи різкіше ніж би хотіла відповіла дівчина. Все її тіло було як натягнута струна. В голові вирували емоції. Страх переростав в паніку. Паніка – в захват. Вона не знала – радіти їй чи плакати. З одного боку – дівчина все життя, після того нещасного випадку, мріяла їздити верхи. Та кожного разу, коли намагалася – острах невидимою силою сковував тіло. І зараз первісний жах огорнув її тіло. Та злісти з коня Мира не могла. Не хотіла показувати чоловікові, що вона боягузливе дівчисько. Адже, Драган був правий – перед ним вона була принцесою. А принцесам не личить впадати в паніку та істерити. «А може личить? – подумалося дівчині». Звідки ж їй знати, як має вести себе принцеса, якщо такою Мира була лише формально.

Чоловік, тим часом йшов спокійно та впевнено. Певно знав, що його кінь, без дозволу господаря, не вчинить якоїсь дурниці. На слова дівчини Драган також не відреагував. Тому, деякий час вони долали свій шлях в повній тиші. Мира навіть почала отримувати задоволення від такої поїздки. І чому вона була такою дурною – треба було раніше загнати свій страх подалі і все ж навчитися їздити верхи.

Раптом, думки дівчини перервалися. Драган зупинив коня і за якусь мить вже сидів позаду неї в сідлі. Стало до неможливого тісно і не зручно. З одного боку в ногу тиснула передня лука сідла. Завтра там точно з’явиться синець. А з іншого – чоловіче тіло. Хотілося як найшвидше злізти з коня. Краще вже йти пішки, ніж терпіти таке знущання. Та перш ніж дівчина встигла якось відреагувати та поскаржитися, Драган промовив:

- Не личить імператору Острова Семи Морів з’являтися в місті перед своїми підданими не на коні.

Тільки зараз Мира помітила, що вони прямують до замку не через поля та селище, як робила це завжди вона сама. Мира і Драган заїжджали до замку через місто. Чому вона раніше не помітила, що чоловік звернув не в той бік. Дівчина всім серцем не любила місто Цитаделі. Її тіло напружилося і в середині залягло дивне почуття тривоги. Вона завжди намагалася уникати столицю. Люди, що там жили були відданими її батьку. А значить, всі вони були ж такими холодними, жорстокими, жадібними і пихатими створіннями, які крім золота та розваг не сприймали нічого. Сама ж дівчина аж ніяк не вписувалася в це коло. І як би смішно не було, але принцеса цих земель, серед знаті Цитаделі була чужою.

- Дівчина, яка самотужки йде до річки в горах через ліс та всю Цитадель, боїться рідного міста? – Драган дивився прямо. Спина горда, випрямлена. Постать справжнього воїна та імператора. 

- Не боїться. – Відповідь була не дуже впевненою. Тому додала тихіше – Просто я не люблю цього міста. Воно мені не по душі.

Драган не відповів. Відчував, якою була напруженою Междемира. Від неї так і віяло не бажанням перебувати зараз тут. Вона не збрехала – це місто їй і дійсно було не по душі. Та хіба чоловік міг засуджувати дівчину. Він встиг вже познайомитися із устроєм та жителями столиці. І, що приховувати, задоволення та приємних вражень це знайомство йому не принесло. Пихаті люди, що ласі до золота і розкоші. Ні тобі моралі, ні бодай крихти гідності та людяності. Місто гнило з середини. Розпуста та аморальна поведінка – ось який устрій тут процвітав. Та й будинки в місті кричали про безмежну любов їх мешканців до всього золотого і дорогого.

В пам’яті Драгана це місто залишалося гарним і величним. Він пам’ятав, як потрапив сюди вперше, коли був ще малим хлопцем. Люди Цитаделі були привітними, архітектура мальовничою. Кам’яні споруди так гармонійно і вдало поєднувалися із тутешньою природою, немов все це було одним цілим. Та, колись процвітаюче місто, за роки правління Владлена, перетворилося у храм розпусти, пороку та бруду. Не дивно, чому принцеса обходила його стороною.