Катерина Олександрівна Боброва - Риль. Любов дракона

горян. Ми їх називаємо грейфами. Їх легко впізнати: шкіра у цих хлопців густо вкрита волоссям. Але горяни — одні з найкращих воїнів. Їх люблять наймати жителі рівнин. Правда, грейфи завжди повертаються додому. Не можуть довго жити без гір. Ну, і, звичайно, в місті вистачає людей.

Кам'яний тротуар, вкритий ранкової мрякою, виявився небезпечним супротивником. Щоб не впасти, Риль довелося вчепитися в руку Ластірана.

— Хто такі асхалути?

— Це не окремий народ. У них є і люди, і грейфи. Підгірні, правда, до них не йдуть. Але воно і зрозуміло. Тіснота печер їм миліша небесного простору.

У цей час з однієї з веж пролунав гучний клекіт. Тінь зірвалася з верхнього балкона, розправила крила і попливла над головами перехожих.

— Грон, — пояснив Ластіран.

Риль спочатку здалося, що перед нею дракон, просто невеликого розміру. Але коли істота зробила віраж, опинившись навпроти сонця, стало ясно, що до драконів вона не має ніякого відношення. Це був птах гігантського розміру, з широким розмахом крил, з довгими біло-сіро-чорними перами, з масивним дзьобом і коротким широким хвостом. Але найголовнішою відмінністю було не це. На спині цієї літаючої махини чітким силуетом виділявся вершник. Він торкнув поводи, щось крикнув, і птах слухняно заклав віраж, сховавшись за далекими силуетами веж.

Бачачи неприкритий інтерес дівчини, дракон пояснив:

— Вершник на гроні — асхалут. У цього птаха може бути тільки один господар. Він забирає пташеня з гнізда і сам його вигодовує. Живуть вони разом в одному будинку. На верхньому поверсі пташник, нижче — житлові приміщення. Ми наймаємо асхалутів для патрулювання кордону. Кожен з них — побратим дракона. Жити вони вважають за краще тут, серед своїх, хоча їм дозволено з'являтися навіть в гніздо. Ти могла б стати асхалутом, — ніби ненароком обмовився дракон.

Глава 10

— Загляньмо? — Кестірон штовхнув ліктем Фестіграна, киваючи на білу вежу, що виднілася в кінці вулиці.

— Чому б ні? Давно я братика не провідував. Тим більше, що він зараз удома.

Вежа виявилася досить високою. На її стінах хаотичними плямами поблискували вікна, нагорі балюстрада захищала пташник. До величезних дверей вели кілька сходинок.

Нітрохи не бентежачись, Фестігран з усього розмаху вдарив кулаком по дверях, гуркіт, множачись луною, рознісся по вежі. Риль здригнулася від несподіванки, а ось господар ніяк не відреагував на стук.

— Спить, — підморгнув братам Фестігран, — нічого, зараз розбудимо.

З ще більшою силою він забив по дверях. Та майже прогнулася під його ударами, зверху посипалися шматки білої штукатурки. На подив Риль, вежа витримала напад, не розвалилася на камінці. На якомусь з ударів двері відчинилися, і дракон застиг на місці з піднятим догори кулаком. На порозі стояв господар: скуйовджене довге волосся, накинута на голе тіло безрукавка, м'яті домашні штани і босі ноги довершували образ піднятого з ліжка і дуже злого грейфа.

«Когось зараз битимуть», — промайнула думка. Вигляд у грейфа був ще той. Тіло суцільно вкрите рудуватим довгим волоссям, на обличчі воно було коротше і росло на манер бороди. Брови шикарні — густі, широкі і грізно насуплені. Широкий м'ясистий ніс почервонів від гніву, блакитні очі дивилися недобре. З-під розкішної рудої шевелюри, визирало з десяток сережок, що висіли на вухах.

— Ну, — рикнуло невиспане чудовисько. З дахів з шумом злетіли в небо птахи. Риль відсахнулася, щоб тут же потрапити в чіпкий полон чиїхось рук. Оксамитовий голос, лоскочучи шкіру, прошепотів на вухо: «Злякалася? Грейфи тільки на вигляд такі грізні. Насправді вони — чудові хлопці».

«Тільки не тоді, коли їх розбудили», — хотіла додати Риль, але грейф, нарешті, визнав порушників свого спокою.

— Братику! — заревів він трубним басом. Бідні птахи тільки мали намір повернутися на свої місця, як знову злетіли в небо. Чоловіки стали обніматися, плескати один одного по плечах, але дівчині зараз було не до них. Вона вирішувала складну задачу, як вибратися з обіймів Ластірана, не впустивши нічиєї гідності і не завдавши нікому фізичної шкоди. Варіант фізичного впливу виключався. Дракон тільки посміється. На її щастя, Ластірану все ж довелося відпустити дівчину. Невгамовний грейф не міг не привітати третього брата.

— Мій кровний брат — Дрига, — представив його Фестігран. Грейф чомусь зніяковів, незграбно вклонився і навіть спробував схопити дівчину за руку. Чи то поцілувати хотів, то чи зламати… її рука просто потонула в гігантській долоні.

— Мені дуже приємно, — широко посміхнувся Дрига, уважно оглядаючи дівчину.

— Прошу! — господар гостинно відчинив двері, пропускаючи гостей усередину.

У вежі було тепло, а ще світло і чисто. Пофарбовані білою фарбою стіни, дерев'яні сходи, які не скрипіли під ногами аж ніяк не легких гостей, великі вікна і широкі прорізи дверей. У вітальні все було під стать господареві. Величезна низька канапа з безліччю подушок займала півстіни. Іншу частину кімнати відвоював для себе дерев'яний стіл з десятком табуреток. По стінах на кількох полицях розмістилася колекція грейфа. Риль з цікавістю пройшлася по ній поглядом: камені всіх кольорів і розмірів відкидали кольорові відблиски на стіни. Схоже, для цього міста вони означають дійсно багато, якщо навіть асхалути їх збирають. Решту вільного простору було відведено під друге захоплення господаря. Кинджали, маленькі, не дуже, прості і багато прикрашені орнаментом і коштовностями. Хижі леза виблискували на сонці, ховаючи в собі смерть. Поруч на спеціальній підставці стояли списи. І якщо кинджали були начищені до блиску, то з списами явно не панькалися. Подряпані, погнуті, з зідраною фарбою, немов небажані діти, за якими ніхто не доглядає.

Риль зупинилася перед ними. Провела пальцем по шорсткій поверхні. Поки чоловіки шумно обговорювали спільних друзів, дівчина змогла побути на самоті. Їй вручили келих вина, спробували посадити поруч, але раптово увійшов ще один гість і вніс сум'яття, тож Риль вдалося втекти від настирного Ластірана.

— Це ритуальні списи. Ми використовуємо їх у турнірах. Переможець отримує спис переможеного. П'ять копій — непоганий результат. Дрига хороший боєць.

Риль обернулася. Поруч стояв гість, що прийшов останнім. Вона примружилася, подивилася на нього істинним зором: людина, маг.

— Мене звуть Заран. Хочете, покажу вам грона?

Риль з радістю погодилася, нехай для цього і потрібно було повзти на самий вершечок вежі.

Дверей не було. Ступивши у відкритий проріз, дівчина опинилася на останньому ярусі. Зробила крок до краю, щоб тут же вчепитися в поручні. Вид, що відкривався звідси, захоплював дух. Гори величаво проступали крізь туманний серпанок. Сонце стояло ще невисоко, не встигнувши розвіяти їх м'яку постіль. Воно лише підфарбувало туман у рожевий колір.

Риль глибоко зітхнула. Гори — її слабкість. Поруч з ними відчуваєш