Вікторія Вашингтон - Факультатив твоїх почуттів, Вікторія Вашингтон

— Сьогодні ти не ввійдеш сюди, — уловлюю винний голос мами, яка пішла відчинити вхідні двері.

— Я прийшов з миром, — чую голос Віктора.

У метушні, що відбувається в квартирі, він звучить несподівано і занадто хвилююче.

— Не приймається, — підглядаю, як мама заперечливо мотає головою і схрещує руки на грудях. — Ти відволікатимеш моїх самаритянинів.

Віктор пирскає зі сміху.

— Не правда, — заявляє, піднімаючи долоні у знаку «здаюсь». — Навпаки, я приєднаюся до їхніх лав і теж допомагатиму.

— Та гаразд? — пирхає вона, не вірячи водить віями. — Навіщо тобі це? Гаразд, у них вибору ніякого немає.

— Що там, — махнувши рукою, заявляє Віктор. — У вашому домі я витрачаю більше часу, ніж у своєму. Потрібно вкластися у спільні зусилля.

— Гаразд, — хмикнувши, мама відходить від дверей, тим самим даючи Віктору пройти всередину. — Тільки потім ні ногою. Назад не вийдеш, поки ця квартира не сяятиме.

— Буде зроблено, — він тягне губи в широкій посмішці.

Не встигаю сховатись, коли погляд Віктора знаходить мене і вітально киває.

— Хто в нас від роботи тікає? — Мама, очевидно, теж помічає і її тон не обіцяє нічого хорошого.

Відстрибую від дверної перегородки та знову заскакую на кухню. Старанно натираю полицю, ніби нікуди з цього місця й не відходила.

Батько заходить слідом і окидає оцінюючим поглядом мою неповторну акторську гру.

— Гаразд, — киває сама своїм думкам і виходить із кухні.

Навіть до ворожки ходити не треба - пішла до тата, який лагодить кран під раковиною і до братика-нероби. Щось йому сьогодні надто важко і довго дається прибирання у власній кімнаті, і лише тому на кухні поки що віддуваюся одна. Цікаво, намагається так потягнути час, щоб менше трудитися, чи ж у нього там настільки свинарник, що й за день не впоратися?

— Допоможу тобі? — раптом лунає за спиною.

— А? — аж підскакую на рівному місці.

За спиною стоїть ніхто інший, як Віктор.

— Мені? — здивовано підводжу брови. Бракує лише запитально вказати на себе пальцем.

— Ну, а кому ще? — посміхається він. — На мою думку, тут крім нас нікого немає.

Для правдоподібності Віктор оглядає простір маленької кухні.

І справді нікого.

Занадто незвично і двояко звучить ця фраза, що зірвалася з його губ.

— Тримай, — одразу простягаю йому ганчірку, що призначалася Ніку. — Ось та полиця ще, — показую жестом руки на настінну тумбочку, де зберігаються спеції та різна всячина. — Там ще потрібно кожну упаковку переглянути та перевірити термін придатності.

— Буде зроблено, — миттю погоджується Віктор і розпочинає роботу.

Мимоволі помічаю, що ще жодного разу не бачила його з ганчіркою в руках, займаючогося подібною домашньою рутиною.

У такий спосіб намагаюся приховати хвилювання. Останнім часом не зрозумію, чого хоче Віктор і чому так часто почав вриватися у мій особистий простір.

Ні, я, звичайно, рада, та й завжди мріяла про це. Але дивно виглядають такі зміни. І сама почуваюся дивно.

Не такі емоції має відчувати дівчина, на яку нарешті звернув увагу хлопець мрії.

А чи обернув? Чи я знову себе тільки накручую?

***
 

— То як твої справи? — Віктор зненацька розбавляє тишу кімнати.

— Маєш на увазі проєкт? — питаю, кидаючи на нього швидкоплинний погляд. - Прекрасно.

Запитань ще, звичайно, цілий вагон і маленький візок, але гарний початок, безумовно, покладено.

— Ні, я загалом питаю, — знову вибиває мене з, і так крихкої, рівноваги.

Тру ганчіркою старанніше, щоб угамувати нерви.

— Та все як завжди, — знизую плечима.

Мовчу про те, що його проєкт приніс багато нових фарб і додав інтриг. Вибравши мені в пару Барінова, він буквально поставив мене в центр величезного просторого поля з прекрасними краєзнавцями і повністю обкладене мінами. Один крок не туди і хтось вибухне – чи я, чи Свєтка.

Барінов поки що в цій грі найбільш непохитний і лише допомагає бомбі здетонувати швидше, роблячи маніпуляторські ходи. Не впевнена, що його хоч щось може вивести з себе.

До речі, я ніколи не вміла грати у сапера. Ще з самого дитинства не вдалося. З того часу, очевидно, нічого не змінилося.

— Напевно, старанно готуєшся до іспитів?

Ствердно киваю головою, глянувши на Віктора.

Звичайно, не так старанно, як до того, щоб своїм проєктом змусити тебе закохати в себе, але теж досить намагаюся.

Вголос, звичайно, вирішую промовчати.

— А ти? — нарешті виявляю ініціативу хоч якось. — Подобається у школі?

Віктор замислюється на кілька секунд.

— Ні, це не зовсім моє, — очевидно, що відповідає чесно, тим самим позбавляючи мене дару мови.

— Як так? Адже ти вибрав цю професію, — рука з ганчіркою завмирає.

— Ця професія не тільки в школі має відношення, — відгукується Віктор.— Може, знайду себе в інших проявах.

Ці слова розчаровують мене. Здається, що Віктор, як і я, ще не знайшов справи, яка б приносила йому задоволення. Раніше мені здавалося інакше.

Ось тільки різниця у віці у нас є. Він уже витратив кілька років свого життя на те, чим не хоче займатися у майбутньому. Нехай не сказав прямо так, але все і без зайвих слів ясно.

Вікторові очі точно не горять так, як горять у Роми, коли тема стосується баскетболу.

Одночасно хочеться продовжити розмову, щоб якось підтримати і дати зрозуміти, що мене хвилює те саме. Але мовчу.

Прямо зараз немає бажання цим ділитися. Складається відчуття, що Віктор не зможе зрозуміти мене так само, як зробив це Рома.

Неприємне усвідомлення м'яко кажучи.

Незграбні розмови закінчуються, бо до нас приєднуються решта домочадців.

Тато вкручує лампочки, поки ми продовжуємо мити тумби, шафи, плиту і холодильник.

Закінчуємо о дев'ятій вечора і на подяку від мами отримуємо нереально смачний борщ.