Вікторія Вашингтон - Факультатив твоїх почуттів, Вікторія Вашингтон

8

Незрозуміле хвилювання та очікування ввечері накочує з новою силою. Намагаюся чимось зайняти себе і ближче до одинадцятої вже лягаю в ліжко і ніяк не можу зручніше влаштуватися.

Що ж так і не подзвонив? Та й навіщо я взагалі чекала? Зрозуміло ж, що спеціально кинув ту фразу, щоб Свєтка приревнувала.

Здригаюсь і підскакую на ліжку, коли в нічній тиші кімнати таки лунає дзвінок телефону.

— Так? — одразу прикладаю його до вуха, а серце хвилююче б'ється в грудях.

Просто злякалася від несподіванки. З ким не буває?

— Привіт, я надто пізно, так? — На тому кінці лунає голос Барінова. — Вже спала?

Дуже незвично чути його голос, спотворений динаміком та відстанню. Він звучить трохи інакше, ніж у реальності. І хрипоту стає більш помітною.

— Ні, ні, — схаменувшись, аж піднімаюся і сідаю, схрещуючи ноги в позі йога. — Все гаразд, я не спала.

— І чим займалася? Невже мого дзвінка чекала? — впевнена, що Рома, ставлячи це питання, розтягує губи в самовдоволеній усмішці.

— Ще чого, — фиркаю. — Інших справ, думаєш, у мене немає?

Скарбничка моєї брехні вкотре поповнюється. Хоч і саму себе намагаюся переконати, що нічого не чекала, а просто не виходило заснути.

— Жартую я, — озивається вже без сарказму. — Насправді вибач, що дзвоню так пізно. У нас тренування затримали, і я лише звільнився.

Ось як, виходить.

Хочу таки запитати, навіщо саме він дзвонить, бо не зовсім розумію, що маю зараз говорити.

— Запитуй свої запитання, — кидає навздогін, ніби читає мої думки.

Так ось для чого він зателефонував.Не схоже на те, що Рома настільки зацікавлений у нашому проєкті, щоб дзвонити пізно.

— Ти, мабуть, втомився, — я мямлю, бо навіть його голос виражає втому. — Це не поспіхом, можемо потім…

— Не парся, Ілоно. Я встигну відпочити, до того ж поки що зовсім не хочу спати.

— Ну, якщо так, то… — намагаюся швидко згадати, на чому ми зупинилися. — Перш ніж зробити дзвінок, ти репетируєш свою репліку? Якщо так, то чому?

На кілька секунд, поки Барінов осмислює питання, повисає мовчанка.

— Ні. Не бачу в цьому жодної потреби, — відповідає небагатослівно, але, зважаючи на все, абсолютно чесно. — А ти?

Хапаюся за спогади, щоб дати максимально правдиву відповідь.

— Так, — приходжу до очевидного висновку.

— Для чого? — Не розуміє, бо сам так не робить.

— Щоб одразу й доступно донести свою думку до співрозмовника. Зрозуміти, як правильно звернутись, якщо доводиться дзвонити на незнайомий номер. Складно пояснити. Але я майже впевнена, що основна причина – це моя нелюбов  дзвонити комусь. І коли мені дзвонять, теж не люблю.

— Серйозно? — дивується Рома. — Виходить, я даремно зателефонував?

— Ні, — закушую губу, розуміючи, що неправильно висловила свою думку. — Маю на увазі, коли дзвонять із незнайомих номерів. У мене аж серце в п'яти йде, коли бачу на дисплеї набір цифр.

— Виходить, ти записала мій номер? — знову самовдоволено питає Рома. — Чи твоє серце зараз у п'ятах?

Він таки вловлює суть сказаних мною слів. Навіть більше, ніж потрібно.

Але як йому сказати про те, що номер записаний, і серце від чогось не на місці? Комбо, так би мовити.

— Давай ще один? — надходить несподівана пропозиція.

Здається, хтось увійшов у смак.

Лягаю назад на ліжко і нарешті влаштовуюся зручніше.

— Яким був би для тебе «ідеальний день»?

— Тут дуже багато варіантів, насправді. Але найідеальніший із них, у якому присутня майбутня супер-важлива гра. Яка, звісно, ​​закінчується перемогою.

Спортсмени вони такі, навіть не дивно.

— Моя черга. Це день на безлюдному острові на березі океану з кришталевою водою. Обов'язково тепла погода, але не спека. Така, щоб можна було цілий день провести на пляжі і не боятися згоріти на сонці. Без гаджетів та іншої нісенітниці.

Малюю в голові картинку і переконуюся, що це саме те, чого хочу.

— Сама б хотіла побути там? — раптом запитує Рома.

— Ні, — відказую одразу.

— З великою компанією чи з однією людиною? — продовжує докопуватись до істини Барінов.

— З одною, — злітає з губ.

З навіть знаю його ім'я, але в уяві чомусь цей образ поки що розмитий і ніяк не хоче набувати рис.

Можливо, тому що підсвідомо я розумію, що такий відпочинок навряд чи сподобався б Вікторові?

Ми продовжуємо говорити про щось абстрактне і ніяк не пов'язане з питаннями до проєкту.

Я засинаю з телефоном біля вуха.

Не знаю, хто з нас заснув першим, але коли прокидаюсь і бачу на дисплеї, що наша розмова досі триває, мимоволі тягну губи у широкій посмішці.

Здається, ми заснули одночасно, а ось прокинулася я першою за Барінова.

Дивно і зовсім нереально, що сталося цієї ночі.

Субота триває нескінченність. Мама вирішує раз у всієї родини випав вихідний в один день, і ніхто не має жодних планів провести генеральне прибирання. У її розумінні слово «генеральне» має на увазі, що ми з нашої старої квартири маємо зробити новобудову, в який ще не ступала нога людини.

Відкосити від подібного не виходить, тому щойно мамі в голову стріляє ця «прекрасна» ідея, задіяні всі домочадці.

Такі напливи в неї бувають приблизно двічі на рік.

Є в цьому і плюс, звісно. Будинок потім справді сяє, поки ми його знову не насвинячимо.

Насамперед кожен з нас самостійно прибирає свою кімнату. Очищає кожну шафу та тумбу, перебираючи речі та викидаючи непотрібний мотлох. Миємо вікна, перебираємо речі і ті, що вирішуємо залишити, скидаємо в кошик для прання, щоб випрати і погладити після.

Як тільки кожен з нас закінчує прибирання у своїй території, ми спільними зусиллями приступаємо до ванної, кухні, передпокою та вітальні.

У тата у всьому цьому хаосі найскладніша роль. Підкорити все, що хоч трохи не у вихідному стані, винести гору мотлоху, що ми зібрали і підфарбувати та побілити стіни, де це необхідно.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍