Маріо Варгас Льоса - Хто вбив Паломіно Молеро?, Маріо Варгас Льоса

півночі, а зараз щонайбільше восьма година. Втім, Літума зрозумів, що лейтенант сказав це, аби щось сказати, не мовчати. Бо і офіцера, певно, долали такі ж суперечливі почуття. Поліцейський підібрав пляшку, залишену на підлозі Алісією Міндреау, й кинув у мішок, до інших порожніх пляшок, що їх лахмітник Боррао Салінас скуповував наприкінці кожного тижня. Вони вийшли, зачинили за собою двері відділка. Лейтенант лайнувся: куди це завіявся черговий? Тепер він у нього почергує в казармі в суботу й неділю, щоб знав.

Небом плив повний місяць, його бліде світло заливало вулицю. Йшли мовчки, помахом руки чи кивком голови відповідаючи на вітання людей, що сиділи біля своїх будиночків. З кінотеатру неподалік долинали голоси мексіканців, жіночий плач і, замість музичного супроводу, ревіння хвиль.

— Ти не очманів від усього, що вона наговорила, Літумо?

— Звісно, очманів, — визнав той.

— Я ж казав, на цій роботі ти багато чого взнаєш.

— Отже припущення підтверджується, лейтенанте.

У шинку вечеряло шість відвідувачів, усі знайомі. Лейтенант Сільва й Літума привіталися з ними й сіли за окремий столик. Донья Адріана принесла юшки з м'ясом та рибою і стала сердито протирати тарілки, на їхнє привітання вона не відповіла. Коли лейтенант Сільва поцікавився чи вона, бува, не занедужала, що не в настрої, жінка наче зірвалася з цепу:

— А чи не скажете, що вас занесло на ту скелю з крабами? Га, баламути?

— Нам стало відомо, що там мають висадитися контрабандисти, — не змигнув і оком лейтенант Сільва.

— Ви таки коли-небудь дограєтесь, затямте собі!

— Дякую за попередження, — всміхнувся лейтенант, брутально відкопилив губи й послав їй повітряний поцілунок. — У-ух, смакотулька!

VII

— Прикро, пальці вже не ті, — бідкався лейтенант Сільва. — Кадетом я міг підібрати будь-яку мелодію, аби хоч раз почув А тепер навіть ла распа[11] не дається, дідько б її вхопив!

Він і справді намагався підібрати різні мелодії, але щоразу фальшивив. Часом гітарні струни звискували в нього, як знесамовитілі коти. Літума майже не слухав його, поринувши в своє. Якого ще паскудства сподіватися після всього? Вони сиділи на березі між двох молів. Було за північ, бо гудок нафтоочисного заводу недавно сповістив, що почалася нова зміна. Чимало човнів уже вийшли в море і серед них «Таларський лев». Літума й лейтенант Сільва викурили зі старим Матіасом по сигареті, поки двоє його помічників стягували човен до води. Матіаса теж цікавило, чи правда те, про що гуде вся Талара.

— І про що ж гуде вся Талара, доне Матіасе?

— Буцімто ви вже знайшли вбивць Паломіно Молеро.

Лейтенант Сільва відповів і йому так, як відповідав кожному, хто з самісінького ранку зупиняв їх на вулиці і запитував про те саме.

— Поки нічого певного. Але невдовзі все з'ясується, доне Матіасе. Можу тільки сказати, що вже скоро.

— Дай боже, лейтенанте. Щоб хоч раз взяла гору правда, а не ті, хто чинить кривду.

— А хто саме, доне Матіасе?

— Та хто ж… Ви й самі добре знаєте. Великі цабе.

Він пішов, похитуючись, наче човен на хвилях, і спритно скочив у свій баркас. Не схоже було, щоб дон Матіас кашляв кров'ю, він виглядав кремезним і дужим, як на свій вік. Можливо, його неміч — вигадка доньї Адріани. Чи здогадувався дон Матіас, що лейтенант Сільва упадав за його дружиною? Принаймні він цього не показував. Як на Літуму, рибалка завжди приязно ставиться до офіцера. Чи, може, з роками не стає ревнощів?

— Великі цабе, — проказав лейтенант, кладучи гітару на коліна. — Гадаєш, то великі цабе залишили нам гітару в подарунок біля дверей відділка?

— Ні, лейтенанте, — озвався поліцейський. — Це дочка полковника Міндреау. Ви ж чули, вона сама сказала, що гітара Паломіно в неї.

— Ну-у, якщо ти так вважаєш, — протягнув лейтенант. — А от я не певен. Я не бачив ні листа, ні записки, нічого такого, що переконало б мене, ніби то вона принесла гітару. І не маю доказів, що ця гітара саме худенького.

— Ви що, розігруєте мене, лейтенанте?

— Ні, Літумо. Пробую трохи розважити тебе, бо ж бачу, що ти якийсь переляканий. Чого ти боїшся, Літумо? Поліцейський мусить мати биче серце, хлопче.

— Та й вас щось непокоїть, лейтенанте. Не вдавайте.

Офіцер силувано засміявся:

— Атож, непокоїть. Але по мені цього не помітиш. А в тебе такий вираз, що жаль бере. Таке враження, ніби щоразу, коли продзижчить муха, в тебе повні штани.

Якийсь час вони мовчки слухали тихий плюскіт моря. Хвиль не було, тільки ледь помітне погойдування води. Місяць світив так, що виразно видніли котеджі грінго та вищих чинів з «Інтернешнл» на вершині поблизу миготливого маяка і підніжжя високого мису, що затуляв бухту. Не було людини, яку б не захоплював дивовижний місяць над Паїтою. І справді, місяць тут такий круглий та яскравий, якого Літума ще не бачив. Втім, краще б говорити про місяць над Таларою. Сержант уявив худенького такої ночі: він співав на цьому березі, в гурті принишклих льотчиків:

Зоре моя мила,

Зоре пустотлива,

Намов же кохану,

Щоб мене любила…

Літума й лейтенант сходили в кіно на аргентінський фільм з Луїсом Сандріні[12], який неабияк потішав глядачів, але не їх. Потім біля дверей церкви розмовляли з отцем Домінго: парафіяльний священик просив прислати поліцейського, щоб той трохи пошугав бешкетників, які під час репетицій залазили в церкву й чіплялися до дівчат з церковного хору. Через тих вітрогонів, мовляв, матері не пускають дочок співати. Лейтенант пообіцяв зарадити, щойно матиме таку змогу. А коли повернулися до відділка, то виявили гітару, що її лейтенант зараз тримав на колінах. Хтось притулив її до дверей. І якби вони по дорозі ще й заглянули в шинок, її могли б поцупити. Літума відразу знайшов пояснення:

— Вона повертає гітару матері худенького. Певно, коли я розповів про донью Асунту, дівчину те розчулило і вона принесла гітару.

— Певно, так воно і є, Літумо. Але я цього не знаю.

Чому лейтенант усе віджартовується? Літума чудово розумів, що начальнику не до сміху, що й він занепокоєний і стривожений, відколи надіслав рапорт. Тому вони й зараз тут о цій порі. Після вечері лейтенант запропонував прогулятись. Мовчки, поринуті в свої думки, дійшли до берега. Рибалки ладнали снасті й виходили в море. В морській пітьмі мерехтіли вогники — то рибалки, засвітивши ліхтарі на човнах, закидали сіті. Вони лишилися самі, і лейтенантові забаглося побренчати на гітарі. Певно, острах сковував його. Атож, він відчував острах, хоч і приховував його за жартами. Чи не