Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Сучасна проза » Хто вбив Паломіно Молеро?, Маріо Варгас Льоса 📚 - Українською

Маріо Варгас Льоса - Хто вбив Паломіно Молеро?, Маріо Варгас Льоса

64
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Хто вбив Паломіно Молеро?" автора Маріо Варгас Льоса. Жанр книги: Сучасна проза.
Книга «Хто вбив Паломіно Молеро?, Маріо Варгас Льоса» була написана автором - Маріо Варгас Льоса. Читати онлайн безкоштовно в повній версії. Бібліотека популярних книг "Knigoed.club"
Поділитися книгою "Хто вбив Паломіно Молеро?, Маріо Варгас Льоса" в соціальних мережах: 

Неподалік військової авіабази на півночі Перу знайдено тіло по-звірячому вбитого юного рекрута Паломіно Молеро. Лейтенант Сільва та його помічник Літума починають розслідування...
Маріо Варгас Льйоса у формі детективного роману досліджує темний бік людської натури, корупцію, расові і класові упередження в Перу 50-х років.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 ... 31
Перейти на сторінку:

Маріо Варгас Льйоса

Хто вбив Паломіно Молеро?

З іспанської переклали Лев Олевський та Сергій Борщевський

I

— А трясця твоїй матері! — пробурмотів Літума, відчуваючи, що його от-от занудить. — Що вони з тобою зробили, хлопче.

Хлопця повісили й водночас настромили на старе ріжкове дерево в такій неймовірній позі, що він скидався швидше на опудало чи на розтерзану карнавальну ляльку, аніж на труп. До чи й після вбивства над ним знущалися з нечуваною жорстокістю: ніс та губи порізані, весь заюшений кров'ю, в синцях, шрамах та опіках від сигарет; і то було не все: Літума завважив, що бідолаху намагалися оскопити, бо сім'яники звисали мало не до колін. Небіжчик був босий, голий від пояса донизу, сорочка висіла клаптями. Молодик був худорлявий, смаглявий і кощавий. Серед роїща мух над головою лисніло чорне кучеряве волосся. Кози пастушати длубалися в кам'янистому грунті, шукаючи собі поживи, й Літумі раптом подумалось, що вони от-от почнуть скубти ноги трупа.

— Хто це зробив, трясця твоїй матері? — прохрипів Літума, тамуючи нудоту.

— А звідки я знаю, — озвався малий. — Чого ви мене лаєте, ніби це я винен? Подякуйте, що прибіг і покликав вас.

— Я не лаю тебе, хлопче. Просто не віриться, що на світі є такі нелюди.

Хлопчак, певно, натерпівся страху, коли вранці гнав кіз через цю кам'янисту місцину й натрапив на моторошне видовище. Проте повівся як доброчесний громадянин: залишив своїх кіз і мерщій подався до Талари, повідомити у відділок. Похвальний вчинок, адже звідси до Талари добиратися щонайменше годину. Літумі пригадалося його спітніле личко і те, як він ще з порога зарепетував:

— Там когось убили, на дорозі в Лобітос. Можу вас відвести, тільки не баріться. Бо кіз я залишив самих, ще покрадуть.

На щастя, кози були всі; приголомшений побаченим, поліцейський завважив, однак, як хлопчина по пальцях перелічив їх і полегшено зітхнув, всенькі, мовляв.

— Пресвята богородице! — зойкнув за його спиною таксист. — Та що ж це робиться?

Дорогою пастушок приблизно змалював їм, що вони мали побачити, але одне уявляти, і зовсім інше побачити й відчути сморід. Бо смерділо нестерпно. Та воно й не дивно: від спеки, здавалося, лопалося й каміння. Тож і труп швидко розкладався.

— Допоможете зняти його? — запитав Літума.

— Куди дінешся, — пробурчав таксист, перехрестився, а тоді сплюнув у бік дерева. — Якби знаття, для чого придасться мій «форд», нізащо б не купив його. Ви з лейтенантом просто зловживаєте моєю безвідмовністю.

Дон Херонімо був єдиний таксист у Таларі. Його старий ридван, чорний і великий, як катафалк, міг скільки завгодно носитися навіть по той бік загорожі, яка відмежовувала містечко від контор та котеджів грінго з «Інтернешнл петролеум компані». Лейтенант Сільва й Літума користалися таксі щоразу, якщо мали долати відстань завелику для коня або велосипеда — єдиних транспортних засобів у жандармського відділка. Таксист невдоволено бурчав, коли його кликали, мовляв, тільки вводять у збиток, хоч у таких випадках лейтенант і оплачував бензин.

— Стривайте-но, доне Херонімо, добре, що згадав, — мовив Літума, коли вони вже намірились зняти небіжчика. — Не варто поки що чіпати його. Нехай спершу прибуде слідчий суддя і обстежить труп.

— То через цю халепу мені робити ще одну ходку? — прохрипів старий. — Але кажу відразу: суддя або нехай платить мені, або шукає іншого дурня.

І раптом ляснув себе по лобі. Витріщив очі і втупився в небіжчика.

— Та я ж його знаю! — вигукнув він.

— І хто ж він?

— Один із солдатів авіабази останнього призову. — Обличчя старого пожвавішало. — Це він. Хлопець із П’юри, який співав болеро.

II

— Співав болеро? Отже, це той, що про нього я тобі казав, братику, — впевнено мовив Мавпа.

— Так, — погодився Літума. — Ми встановили, що то — він. Паломіно Молеро з Кастілії. Однак це не з'ясовує, хто його вбив.

Вони сиділи в шинку Чунги, неподалік стадіону, де якраз, певно, відбувався матч з боксу, бо до них виразно долинали вигуки болільників. Поліцейський приїхав до П'юри, скориставшись своїм вихідним; водій ваговоза з «Інтернешнл» підкинув його сюди вранці, а ввечері мав прихопити назад до Талари. У П'юрі Літума завжди гайнував дозвілля зі своїми двоюрідними братами Леонами — Хосе й Мавпою, та ще Хосефіно, їхнім приятелем з кварталу Гальїнасера. Літума й брати Леони були з кварталу Мангачерія; хоч обидва квартали страшенно суперничали, однак дружба цієї четвірки виявилась дужчою за цю перешкоду. Друзі були нерозлучні, вони мали свій гімн і називали себе непереможними.

— Розкрий злочин, і тобі дадуть генерала, Літумо, — кисло скривився Мавпа.

— Не так воно просто. Ніхто нічого не знає, ніхто нічого не бачив, а найгірше те, що власті не сприяють.

— Хіба там, у Таларі, влада не ви, брате? — здивувався Хосефіно.

— Лейтенант Сільва та я представляємо поліційну владу. А от військово-повітряні власті не сприяють нам. А хлопець служив в авіації, і якщо вони не поможуть, то який дідько все розкопає? — Літума здмухнув піну з кухля й сьорбнув пива, роззявивши рота, як крокодил. — Трясця їхній матері! Якби ви тільки бачили, що вони з ним зробили, то не веселилися б так і не збиралися б до борделю. І зрозуміли б, що ніщо інше не йде мені в голову.

— Та ми розуміємо, — відказав Хосефіно, — але набридло без кінця говорити про якийсь труп. Дай уже йому спокій, Літумо.

— Це тому, що ти став поліцейським, — докинув Хосе. — Ця робота вимотує всього. Та й не для тебе вона. Поліцейському треба кам'яне серце, бути справжнім покидьком, якщо на те. А ти з біса вразливий.

— Атож, я такий, — скрушно визнав Літума. — У мене з голови не йде той малий. Дошкуляють кошмари, мені здається, що то мене оскопили, а не його. В нього, сердеги, яєчка звисали мало не до колін, розчавлені на яєчню.

— А ти хоч помацав їх, братику? — зареготав Мавпа.

— До речі, про яєчка: лейтенант Сільва ще не впорав оту товстуху? — поцікавився Хосе.

— Ця подробиця позбавляє нас спокою, — додав Хосефіно. — То як, він ще не впорав її?

— Він, певно, помре, якщо не доб'ється свого, — зітхнув Літума.

Хосе підвівся:

— Ну гаразд, сходімо в кіно та трохи розважимось, бо до півночі знудимося, як на поминках. У «Варьєдадес» іде мексіканський фільм з Росітою Кінтаною в головній ролі. Звісно, коштом поліції.

— Я не маю навіть на пиво, — докинув Літума. — Позичиш, Чунгіто?

— Нехай тобі позичає знаєш хто, — відказала Чунга, що нудьгувала за прилавком.

— Я знав, що ти так

1 2 ... 31
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хто вбив Паломіно Молеро?, Маріо Варгас Льоса», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Хто вбив Паломіно Молеро?, Маріо Варгас Льоса"