Вільям Фолкнер - Шум і лють, Вільям Фолкнер

а позосталися тільки нас двійко. Я скоїв кровозмішення, Отче! Я сказав то я скоїв а не Дальтон Еймс. І коли він уклав Дальтон Еймс Дальтон Еймс Дальтон Еймс. Коли він уклав пістоля мені в руку, я не вистрелив. Ось чому я не став стріляти. Тоді б і його туди ж таки, де вона і я де. Дальтон Еймс. Дальтон Еймс. Дальтон Еймс. Аби ж тільки могли ми скоїти щось аж таке жахливе. А батько мені і в цьому печаль також, що не годні люди скоїти хоч би що аж таке жахливе, не спроможні на справдешній жах, не здатні навіть у пам’яті зберегти, бодай до завтра, те, що сьогодні жахом нависає. А я йому: тоді вже краще взагалі відійти від усього. А він мені: Ти б спромігся? А куди? А я погляд опущу й побачу кісточки свої мурмотливі й глибочезну понад ними воду, мов вітер, мов покрив вітровий, а за якийсь чималий час і кості мої годі буде вирізнити на пустельному, незайманому піску. Тож у день Страшного суду, коли Він звелить: Постаньте з мертвих! — сама лише праска спливе нагору. Безнадія не тоді, коли збагнеш, що зарятувати не може ніщо — ні релігія, ні гордість, ніщо! — а от коли усвідомиш, що й не бажаєш собі допомоги, нізвідки. Дальтон Еймс. Дальтон Еймс. Дальтон Еймс. Був би я матір’ю його, то, розчахнувши, подавши навстріч тіло, я б не впустив до себе його батька, рукою відштовхнувши, сміючись та споглядаючи, як він помирає, ще й не народившись для життя. Постояла хвилинку на порозі…

Я підійшов до столика й узяв годинника, циферблатом усе так само донизу. Хряпнув склом об кут столика, зібрав скалки в підставлену долоню, висипав у попільничку, зірвав стрілки — й їх у попільничку. А він усе ще цокає. Перевернув осліплений циферблат догори: під ним коліщатка-трибочки все так само вицокують, бо тільки це й знають. Ісус начебто ходив по мокрому, аки по суху, а Вашингтон нібито не вмів брехати. Батько з виставки в Сент-Луїсі був привіз Джейсонові брелок годинниковий, крихітні оперні окулярчики; око як примружиш, то побачиш і хмарочос, і чортове колесо, мов із павутинок зіткане, й Ніагарський водоспад завбільшки з голівку пришпильки. А на циферблаті пляма червоніє. Тільки це завважив, як защемів великий палець. Поклав я годинника, пішов у Шрівову спальню й залив ранку йодом. Рушником стер рештки скла з циферблата.

Дістав дві пари білизни, шкарпетки, сорочки з комірцями й краватками та й спакувався. Поклав до валізи все, залишивши тільки костюми: новий та один зі старих, дві пари туфлів, два капелюхи та книжки. Переніс книжки до спільної кімнати, склав там на столі: ті, що з дому привіз, і ті, що Батько говорить: колись про смаки джентльмена дозволяли судити його книжки, які він читав, а нині — книжки чужі, які він зачитав. Закрив валізу, наклеїв папірця з адресою. На вежі вибило чверть. Постояв, вичікуючи, поки відбамкають куранти.

Прийняв ванну, поголився. Від води заболів палець, то я знову його йодом. Надягнув новий костюм, уклав годинника до кишеньки, а другий костюм, білизну до нього, бритву та щітки поскладав у саквояжик. Ключа від валізи я загорнув у шмат паперу, поклав у конверт, заадресував батькові, потім написав обидві записки й повклеював у конверти.

Тінь ще не зовсім зійшла з ґанку. Я став на порозі, спостерігаючи, як вона пересувається. Майже вловлюється оком, як вона відповзає у прочіль дверей, заганяючи туди, назад, і мою тінь. Я ще тільки ледь розчув її, а вона вже біжка. Не збагнув іще до пуття, звідки ревище, а вона вже й побігла у дзеркалі. Ой як швидко її шлейф переметнувся їй через руку, а вона прожогом із дзеркала, хмаринкою, фата ясно струменить-переливається, так дрібненько-крихко цокають закаблуки, а другою рукою притримує через плече сукню — й вибігає з дзеркала, з духмянощів руж на глас, що пролунав над Едемом. Збігла з веранди, закаблуки помовкли, і хмаринкою білою покрізь місячне сяйво, і тінь фати летить по траві у ревище. Мало не гублячи вінчального, бігом із сукні в ревище, де Ті-Пі серед роси: «Ух ти! Пий саспрелеву, Бенджі!» — а той під ящиком реве. Груди біжучі в батька вбрані в срібну клиноподібну кірасу

— Ти таки не пішов, — каже Шрів…………. — Через весілля чи поминки?

— Одягтися не встиг, — кажу.

— Та якби не виряджався отак-о… І чого це ти? Зробив собі на сьогодні вихідний, неділю?

— А що, поліція забрала б, якби вийшов раз у новому костюмі? — я йому.

— Ну, поліція не поліція, а що про це скажуть правовірні студенти? Вони ж гадають, що ти нібито в університеті вчишся. Чи вже так запишався, що тобі й на лекції начхати?

— Піду спершу попоїм.

Ґанок уже очистився від тіні. Я ступнув з порога на осоння й знову розжився на свою власну тінь. Іду східцями вниз, а тінь не відстає, за мною по п’ятах. Вибило півгодини. Гучання пролунало й помалу завмерло.

Диякона не було й на пошті. Я наклеїв марки на обидва конверти, батьківського відправив, а того, що із запискою до Шріва, запхнув до внутрішньої кишені. Тоді згадав, де востаннє бачив Диякона. В День пам’яті загиблих це було, він крокував у процесії, вбраний в однострій ветерана Громадянської. Варто лиш постояти на перехресті й дочекатися байдуже якої процесії, і ти неодмінно побачиш у ній Диякона. А до того марширували в день народин чи то Колумба, чи то Ґарібальді. Диякон ішов із вуличними прибиральниками, ніс дводюймового італійського прапорця поміж лопат і мітел, був у циліндрі й курив сигару. Але під час останнього параду була на ньому армійська форма північан, бо й Шрів тоді висловився:

— Ти тільки глянь! Бачиш, до чого довели твої діди бідолашного старого негра.

— Ото ж бо й воно, — відказав я. — Завдяки їм він тепер може щодня дефілювати. Коли б не вони, гарувати б йому, як і нам, грішним білякам.

Так ніде його й не набачив. Але ж негра, навіть роботящого, геть непросто буває розшукати, коли він тобі потрібен, — а що вже й казати про цього нахлібника. Підійшов трамвай. Я сів, поїхав у місто, зайшов до ресторації Паркера і замовив добрячий сніданок. Під час їди почув, як вибило дев’яту. Але від часу не відбрикаєшся за якусь там годинку, адже людина тисячоліттями ушниплювалася в монотонну його ходу.

Покінчивши зі сніданком, я купив собі сигару. Дівчина сказала, що найкраща йде