Вікторія Грош (Rouce) - Не роби мені боляче, Вікторія Грош (Rouce)

- Щось сталося?

- Тимуре, твою дружину по швидкій привезли у лікарню

- Де вона?

- У приймальному відділенні — може головний лікар хотів мені ще щось сказати, але я швидко вибіг з ординаторської та побіг у приймальне відділення. Знайшов Лілі одразу, біля неї вже стояв Руслан. Я підбіг до них.

- Що сталося?

- Мабуть, знову сильно перенервувала. Зараз буду їй робити УЗД. Підеш з нами?

- Звісно — ми швидко пішли у кабінет. Руслан почав робити УЗД.

Руслан сказав, що їй треба прокапати деякі препарати. Але викидню ніякого немає. Мені аж від серця відлягло. Я вже почав нервуватись. Моя Лілі дуже дорога для мене. Як і дитина яка ще не народилась. Я хочу цю дитину. А найбільше хочу аби моя Квітка добре себе почувала.

- Ти знаєш хто її привіз сюди?

- Так, бачив хлопчика, це ваш син?

- Так — я подумав, якщо він був у цей час дома, то це звісно він

- А, ще з ним якийсь чоловік

- Зрозуміло. Ви Лілі зараз у палату відвезете?

- Поки що у реанімацію. Прослідкуємо за нею. А коли отямиться, то привеземо у палату

- Добре. Якщо що дзвони. Мені треба з тим чоловіком поговорити — я вийшов з кабінету. Та пішов у кімнату очікування. Вони повинні бути там. Зайшовши туди, я їх не побачив.

- Ви когось шукаєте? — запитала жінка, яка сиділа у кімнаті

- Ви не бачили хлопчика років семи та чоловіка?

- Вони, здається вийшли на вулицю

- Дякую — я швидко вийшов на двір. І дійсно побачив Данилка та Богдана. Вони про щось розмовляли. Я підійшов до них.

- Що було з Лілею, коли їй стало погано?

- Нічого такого — сказав Богдан

- Але ж вона лежала на дивані, коли я зайшов. І ти до речі теж

- Що? — з непорозумінням запитав я — Данилко, піди, будь ласка, у кімнату очікування, а нам з твоїм татом треба поговорити — Данилко нічого не питаючи, пішов у будівлю лікарні. А я подивився на Богдана — ти до неї знову ліз?

Богдан промовчав. Напевно не знає, що сказати. А я зрозумів, що він до Лілі все ж таки ліз. Руки свої розпускав.

- Нема чого сказати у свій захист?

- Є. Я хочу бути з нею

- Таким чином? Ти з нею ніколи не будеш — він вдарив мене кулаком по обличчю. Я так і думав, що він буде махати кулаками, бо у нього немає аргументів. Я не стримався і теж вдарив його. А після позаду себе почув голос головного лікаря.

- Лікарю Ковальчук, що тут відбувається?

Я повернувся до нього, доторкаючись до своєї губи. З якої вже пішла кров.

- Нічого. А з тобою — я подивився на Богдана — ми ще поговоримо

- Обов’язково — сказав він та пішов на вихід з подвір’я лікарні. Хм, якщо він її так любить, як каже. То чому не запитав як вона? Його напевно бісить той факт, що ми разом і що у нас з Лілі все добре.

Я забрав Данилка з кімнати очікування. Ми разом пішли до вікна реанімації. Лілі лежала майже біля вікна. Данилко подивився на маму. А після на мене.

- Тимуре, а з мамою та братиком все буде добре?

- Так — сказав я, але здивовано подивився на нього

- Звідки знаєш про братика?

- Випадково почув вашу з мамою розмову

- Зрозуміло. З братиком теж все буде добре. Тільки ж не кажи нікому про братика

- Чому?

- Це таємниця — Данилко посміхнувся.

- Добре. Не скажу

- Дякую

Я дивився, що Руслан записує показники, які є на моніторі до якого під'єднана Лілі. Медсестра ввела якісь ліки в крапельницю. Руслан тим часом поклав карточку Лілі на тумбочку та вийшов до нас.

- Як Лілія?

- З нею все добре. Стан стабілізувався. Думаю, завтра перевеземо її у палату. А ви поки можете йти додому

- Але я хочу побути тут — сказав синок

- Данилко, з мамою все добре. А ось якщо ти не зробиш домашнє завдання буде погано

- Та, ну його. Мама важливіша — я не здивований від почутих слів Данилка. Він дуже любить свою маму. Іноді здається, що більше ніж я.

- Добре. Тоді підемо в ординаторську, побудемо там

Ми з сином пішли в ординаторську, а Руслан знову зайшов у реанімацію.

Не думав, що сьогодні день виявиться таким. Він так добре починався. Я перед тим як йти на роботу тихенько встав, щоб випадково не розбудити кохану. А перед виходом поцілував її у щічку. Вона й не поворухнулась. Хоча мені здалось, що вона посміхнулась.

А тепер я бачу її без свідомості. Вона лежить у реанімації. Я дуже хвилююсь за неї. Думаю, що залишусь тут на ніч, щоб іноді заглядати до реанімації. А Данилко побуде зі мною, бо відмовився їхати додому. Нічого страшного не буде, якщо завтрашні уроки він пропустить. Бо як він сказав “Мама понад усе”.