Ясміна Лав - Поцілунок під забороною, Ясміна Лав

Глава 13

 Не знижуючи швидкості, Роман залітає на стоянку університету. Врізається в перше вільне місце та дивиться на мене.

— Давай домовимося — після пар підійдеш і сядеш у мою машину. І без дурниць. Не змушуй знову на вулиці тебе ловити, — вимовляє спокійно хлопець.

Не відповідаю нічого. Роздивившись навколо, виходжу з автомобіля та йду до будівлі.

— Ясю, привіт, — мене окликає Павло, який виходить з-за рогу.

— Привіт, — вітаюся тихо.

— Радий, що ти вже одужала, — усміхається хлопець, торкаючись мого ліктя.

— Дякую за турботу, — опускаю очі й почуваюсь якось незручно.

— Якщо ти вже здорова, то, можливо, ми зможемо з тобою пообідати? Або прогуляємося після пар? — підморгує хлопець.

— Я… навіть не знаю, — а в животі метелики пурхати починають.

Не думала, що він знову покличе мене на побачення. Після того разу... Навіть на місці важко стояти.

— Кхм, кхм... — за спиною чую, як прокашлюється Роман, і натягуюся, наче струна.

— Привіт, друже, — хлопці обмінюються рукостисканням і обоє дивляться на мене.

— Про що розмовляєте? — Монастирський примружує очі, тримаючи на мені погляд.

— Пропоную Ясі погуляти після пар. Можливо, у кіно сходити.

Навіть не можу дивитися, як усміхається Павло, оскільки Роман мене сканує, наче рентген.

— І що ж відповіла Ярослава? — від голосу Монастирського мурашки тілом.

— Вона ще не відповіла, — дивиться на мене уважно Павло.

Бачу, що чекає відповіді.

— Ну, що ж ти, Ясенько, хлопця мучиш? — хижо шкіриться Роман. — Відповіді ж чекає, — вже більш серйозно говорить він, а в самого вилиці ходять.

— Я...

Переводжу погляд на Павла, який уважно спостерігає за нами, і ковтаю слину, підбираючи слова.

— Не поїде вона з тобою, — замість мене відповідає Монастирський.

І мої очі округляються.

— Чому це ти за дівчину відповідаєш? Я її питав, — тихо каже Павло, шиплячи на друга.

— Я зайнята сьогодні. Вибач.

Вимовляю швидко, опустивши очі в землю. І біжу до університету, залишивши позаду хлопців.

***

Оля весь день намагається вивідати, що зі мною сталося. Але розповідати я не хочу. Та якщо чесно, то не знаю, як пояснити те, що зі мною відбувається з учорашнього дня.

Мене бісить те, що виробляє Монастирський. А ще це йог “друзі”. Які ми друзі?

І увага Павла до мене здається дивною.

Та й той поцілунок... Чорт! Не можу не думати про це.

Весь час згадую губи Романа. Щойно його бачу, відчуваю на вустах його дотик. Близькість не можу забути. Та ще й дурнуватий сон... Дідько!

Мабуть, треба було погодитися на побачення з Павлом, але мене наче перемикає, коли поряд з'являється Роман.

Поводжуся, як безмозка курка.

Остання пара. З вікна аудиторії спостерігаю за стоянкою університету. Перед очима автомобіль Монастирського. Дивлюся, не відводячи погляду.

“Прийдеш і сядеш у мою машину…”

Згадую слова Романа.

Лячно від того, що може хтось побачити. А ще від того, що знову доведеться їхати з ним у тісному просторі.

Якщо хоч хтось побачить, що я сідаю в його авто... Павло якщо побачить... Олька...

Швидко скидаю конспекти в рюкзак та встаю з місця.

— Ти куди це? — хапає мене за руку подруга.

— Я дещо важливе забула. Потрібно бігти.

Махаю на прощання дівчині та виходжу в коридор.

Швидко спускаюся сходами та виходжу на вулицю.

Двір порожній.

Падає густий сніг, а легкий вітерець щипає щічки.

Проходжу повз високі дерева, зупиняючись перед високим, кованим парканом, яким обгороджена стоянка.

Дивлюся на машину Романа та озираюся на навчальний заклад.

Потрібно бігти до неї зараз, тому що через десять хвилин закінчиться пара і двір заповниться молодими людьми.

Видихаю та, швидко перебираючи ногами, підбігаю до машини. Обережно торкаюся ручки на дверцятах — і вони відразу відчиняються. Сідаю в теплий салон і дивлюсь навколо. Здається, мене ніхто не бачив.

Спокійно видихаю. На лобове скло падають маленькі сніжинки, які гарно лягають, наче ковдра, і в мене з'являється усмішка.

Люблю, коли навколо гарна, пухнаста зима, хрустить сніг під ногами, дерева покриті інеєм, а в парку недолугі сніговики, яких залишили дітки після прогулянок.

Здригаюся, коли чую сміх Романа і бачу поряд з машиною постать хлопця. Втискаюсь у спинку сидіння і сповзаю вниз.

— Які плани? Може, у клуб? — бачу поряд із Монастирським Павла.

— Клуб? — хмикає Роман.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍