Ольга Вісмут - Вільні стосунки з босом, Ольга Вісмут

13

Поняття не маю, хто він. Але одна думка в голові — дістатися квартири й викликати поліцію. Насилу розумію, що потрібно було кричати. Раптом хтось із сусідів вийшов би й допоміг. Але гарна думка спадає запізно. Дивлюся на телефон, що вирубився від удару об стіну. Слабак. Тремтячими руками чіпляюся за бильця й повзу в бік квартири. Спина болить під час кожного кроку, ніби туди запхали колючий дріт і тицяють ним.

Думки незв’язно крутяться в голові. Тільки б додому дістатися. Торкаюся хворого місця. Сухо.

Полегшено видихаю. Не наштрикнулася ні на що. Отже, хоча б не поранена.

Підіймаюся до квартири. Ледве потрапляю ключем у замкову щілину. Боже, що ж це таке було? І до чого тут Настя?

Я буквально вповзаю у квартиру, ледве пересуваючи ноги. Мені так боляче, до нудоти й запаморочення. Зупиняюся біля вішалки, бачачи перед очима зірочки.

— Соне? — чую голос Насті поруч із собою.

Дитина плаче. Розплющую помутнілі очі, фокусуючись на тонкій фігурі сестри, що тримає на руках Єгорку.

— Соне, що з тобою? — стурбовано запитує сестра.

— Не знаю, — вимучено відповідаю їй.

Сяк-так знімаю верхній одяг і взуття. Плентаюся у свою кімнату, а за мною дріботить Настя.

Лягаю пластом на ліжко. Сил зняти одяг просто немає.

— Сонь, що сталося? — запитує Настя.

Йде вже без Єгорки.

— Це ти мені поясни, якого в нас підворіттями вештаються хлопці, які вимагають якісь картки? — дивлюся на неї.

Біль затихає. Треба викликати поліцію.

— Викликай поліцію, — я намагаюся увімкнути свій телефон, але він, зараза, не вмикається.

Потрібно на зарядку поставити.

— Сонь, та що сталося? — сестра підходить до мене. — Тебе вдарили? Або що?

— Мені погрожували, Насте. Через тебе! — гарчу я. — Хто був цей хлопець, який вимагав картку? Він такий високий із карими очима, і ніс у нього такий злегка круглий на кінчику. Сидить із дружками вже який день біля будинку.

— У берцях і шкірянці? — запитує сестра, а я киваю.

Я тремчу. Цей зробив щось зі мною, а сестра тупить.

— Насте, — знову гарчу. — Що відбувається? Виклич грьобану поліцію.

— Сонь, ти мене вб’єш. Тільки перш ніж це зробиш, пам’ятай, що я матір твого племінника.

Вона що, знущається? Мене тут мало не вбили, а вона мені таке заявляє!

Погано, що стаціонарного телефона немає. Так би викликала поліцію.

— Кажи.

— Це, напевно, Костя — тато Єгорки.

— Чудово, тим паче дзвони в поліцію. Будемо аліменти вибивати, — намагаюся підвестися, але поперек знову прострілює.

Падаю на ліжко. Намагаюся впоратися із собою. До жахливого болю і страху додається гнів.

— У нього тато в поліції працює. Ми не виб’ємо аліменти, — каже вона сумно. — Тим паче я йому гроші винна, а тепер картки немає з материнськими.

Я здивовано дивлюся на неї, намагаючись укласти в голові цю інформацію. Тобто моя сестра залетіла від сина керівника поліції? Позичила в нього грошей, або що там. Він не платить аліменти, хоча дитина маленька, і його ім’я навіть не вписане в графу батьківства.

А головне, вона весь цей час знала, що він так близько! Я шокована.

І якби я не відібрала в неї картку, ніколи б не дізналася.

— І за що ти йому гроші винна?

— Я його автівку зламала, а вона дуже дорога.

Я знову відкидаюся на подушку.

— Насте, ти дурепа. Син він начальника поліції чи ні. Але він батько дитини. Чому ти нам не сказала з татом?

— Сонь, ну ти й так працюєш, а так стала б ще більше нервувати. А так я віддаю йому дитячі, і все нормально. Він нас не чіпає. А ти забрала картку, й ось.

— Насте! Завтра ж йдеш і подаєш на нього в суд. Він — батько, і має платити.

— Сонь, так не можна. Він погрожував, сказав, що дозволяє мені віддавати ці гроші дитячі, а тебе й тата чіпати ніхто не буде.

— Він мене вже зачепив, — відповідаю я, відчуваючи ще більшу злість і лють.

— Тому що ти картку забрала.

— Тому що він мудак.

— Сонь, ну не можна, — мнеться сестра, поки я готова вити від болю.

— Що не можна, Настя? Ось що? Не можна залітати у вісімнадцять без подушки безпеки! Не можна ламати чужі речі! Або можна звертатися до поліції на того, хто погрожує?

— Соне, ну не волай, я щойно Єгорку вклала. Костя обіцяв, що якщо я буду кожного місяця давати гроші, то він спише борг.

— Насте, ти себе чуєш? Ти забираєш гроші дитини, щоб заплатити батькові-мудаку незрозуміло за що? Чому? Який ще борг? — я накриваю чоло рукою, хоча всередині вже ураган.

Боже, що за дичина. Як так можна своє життя їздою пускати?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍