Ілларіон Павлюк - Білий попіл

— Хіба ж це погано?

— Ну, я ж на конюха схожий, — серйозно сказав я. — То він, мабуть, згріб би мене й потягнув на конюшню.

Настя засміялася.

— Він завжди і всюди наводить лад. Якщо вам треба буде щось на місце поставити — ніхто це не зробить краще за Тимка! Дурник він чи ні, а пам’ять у нього — всім на заздрість!

— Ми домовилися — ніяких «вам», — нагадав я.

Вона знічено кивнула.

— Мені потрібна порада, Настю, — я підійшов до неї ближче.

— Яка? — прошепотіла вона.

— Як ти гадаєш, кому я можу тут довіряти?

Настя подумала трохи, потім поглянула на мене своїми карими очиськами і сказала:

— Мені.

— Це вже немало, — погодився я. — А ще?

— Більше нікому.

— А сотникові?

Вона заперечно похитала головою.

— Тоді, може, Іванові? — запитав я. — Тому товстуну з родимкою. Він теж казав, що мені треба звідси тікати.

— Ні, не можна. Нікому з тих, кого ти бачив на поминках, довіряти на можна.

— Тоді ще запитання, — швидко сказав я, поки Настя не передумала відповідати. — А що б ти порадила мені, крім втечі? Ну, тобто втекти я не можу, бо дав слово сотникові. І взагалі. Що мені робити, якщо не втікати?

Вона знову замислилась, а потім кивнула, наче погодившись із власними міркуваннями, й сказала:

— Уяви собі лисеня, що пхає мордочку в мисливську пастку. І що тобі його шкода. Що б ти порадив лисеняті?

— Ну, не лізти в пастку.

— Ні, — вона хитрувато тішилась, — окрім цього! Наприклад, лисеня так вирішило й не може уникнути пастки. Що б ти йому порадив?

Я всміхнувся, хоч нічого веселого у Настиних словах не було.

— Дякую, — сказав я. — Та сьогодні я ще тут. Якщо хочеш… Можемо зустрітися ввечері, побалакати. Просто… Не про лисеня.

— Буде видно. Та краще було б лисеняті не чекати до вечора, а щезнути просто зараз.

— І ти не сумуватимеш?

Настя знову лукаво примружилася. Мені аж защеміло серце. Здавалося, наче в грудях щось луснуло.

— Аніскілечки! — сказала вона й зібралася вже вислизнути, та я обережно притримав її за лікоть.

— У сотниковому кабінеті є листи… У столі, в другій шухляді ліворуч. Листи від такого собі Томаша Болгара. Візьми їх, коли прибиратимеш там, і принеси мені. Якщо зробиш це — по-справжньому мені допоможеш.

Настя на якусь мить затрималася, потім делікатно вивільнила руку і вийшла з кімнати, не мовивши жодного слова, зате подарувавши наостанок дивовижну усмішку.

Молільня й далі була замкнена. Смикнувши про всяк випадок ручку, я зійшов сходами до їдальні.

Сотник і Анна вже були там. Сотник стримано побажав мені доброго ранку. Анна привіталася так тихо, аж я раптом подумав, чи це мені не почулося. Вчорашні події лягли на всіх страшним тягарем, ніхто не був налаштований на пусту балачку.

Поснідавши, Анна мовчки витерла губи й вийшла, не удостоївши нікого ані словом, ані поглядом.

— Ви, мабуть, захочете сьогодні поїхати на хутір, — сказав сотник, коли ми впоралися з їжею.

— Так, перш за все. Треба поговорити з людьми, відвідати місце злочину. Якщо встигну — ще й оглянути дім Хоми.

Він кивнув.

— Олесь проведе вас і все покаже.

— Олесь — це хто?

— Мій помічник. Він носить чорний котелок.

— Я, правду кажучи, так його подумки і називаю.

— Котелком? — всміхнувся сотник. — Йому пасує. За п’ять хвилин подадуть коляску. Чекайте при вході.

Я вклонився й вийшов.

Свіжі вранішні пахощі війнули мені в лице, роса ще виблискувала в густій траві. Цвіркуни без угаву нагадували всьому світові, що травень завершується й ось-ось літо впаде нам на голови своїм пекельним жаром.

Переступивши поріг, я зашпортався й боляче вдарився об щось ногою. З’ясувалося, перечепився об дерев’яний клин, що підпирав двері. Він відлетів на декілька метрів і з гуркотом покотився сходами.

— А щоб тобі…

Спробував намацати забитий палець крізь черевик.

— Дідько б його взяв… — буркнув я.

Із внутрішнього двору до ґанку під’їхав сотників тарантас. Цього разу він був запряжений однією рудою кобилою. На козлах сидів Семен. Я махнув йому рукою, бо гадав, що екіпаж подали для мене, і навіть рушив до нього сходами, та раптом із дому вибіг Тимко з якимись двома згортками. Хоч ноги в нього трохи підгиналися (видно, згортки були нелегкі), Тимко обігнав мене і віддав свою ношу Семену. Той свиснув й одразу зрушив з місця, лишивши по собі хмару білої куряви.

— Тимку! — покликав я. — Добрий ранок!

— Ага, — сказав він, підійшовши. — Ага-ага. Ранок-ранок!

— А що було в цих згортках? Їжа?

— Їжа, їжа, — закивав він. — Гаряча, ой, гаряча! Треба дмухати.

Він декілька разів дмухнув.

— А для кого? Куди повезли?

— Туди, — він непевно махнув рукою.

— Угу… — я розумів, що навряд чи зможу витягнути з нього якусь посутнішу відповідь. Тимчасом Тимко помітив вибитий клин.

— На місце, на місце, — сказав він і, схопивши цурпалок, знову акуратно вставив його під двері. — На місце…

— Чуєш, братику, — звернувся я до нього, — а можеш відімкнути для мене вашу молільню?

Тимко розгублено посмикував себе за мочку вуха, заблукавши поглядом десь високо в небі.

— Тимкові не дають ключів. Тимко — дурник, — сказав він, дитинно розвівши руками. Мені аж стало трохи ніяково з того, що дорослий чоловік так про себе каже. Цікаво, хто навчив цього бідолаху…

— А кому дають? Насті?

— Насті-Насті, — кивнув він. — Настя — розумна, хороша Настя.

Його обличчя аж засвітилися в усмішці.

— А панночка Соломія? — раптом запитав я. — Вона яка?

Усмішка вмить злетіла з його лиця, Тимко часто закліпав і сказав:

— Прикусити дурного язика.

Він вимовив ці слова тихо і якось невпевнено. Я навіть не відразу збагнув, чи це він мені сказав, чи лише повторює те, що колись від когось почув.

— Я не второпав…

— Прикусити язика… — перелякано повторив він.

— Послухай-но, голубе, — сказав я щиро. — Я ж нікому не розповім… Від кого це ти чув? Хто велів тобі прикусити дурного язика?

Я простягнув до нього руку, та щойно торкнувся Тимкового плеча, — він відсахнувся й перечепився об злощасний клин, що знову відлетів на кілька метрів. На мій подив, він не кинувся ставити його на місце, а відразу побіг у дім, ніби за ним хтось гнався.

— І звідки у вас тут стільки таємниць… — тихо промовив я йому вслід.

Показалася бричка, якою правив Котелок, — він непривітно мені кивнув. Я всівся, і він м’яко підігнав коней, — ми рушили. За кілька хвилин ворота садиби щезли за поворотом лісової дороги.

Нас обступили високі сосни, які цілком можна було б назвати корабельними, хоча навряд чи тут це спадало комусь на думку. Котелок мовчки правив кіньми, мені теж не кортіло з ним спілкуватися. Чомусь я тільки згадував, яка воляча шия в цього лобуряки і як у Києві я марно намагався зрушити його голову, схопивши за загривок.

Хвилин десять ми їхали в пропахлій глицею лісовій прохолоді, а потім бричка повернула й показалися перші хутірські хати.

Ми проминули кілька дворів, і ліворуч я помітив корчму. Велика одноповерхова будівля, майже без вікон, з конов’яззю при вході. Єдине, що відрізняло цей заклад від інших шинків, які мені випадало бачити, — великий дерев’яний чан, що стояв біля дверей на металевій опорі. «Мертва вода», — згадав я.

— Зупини тут, голубе, — сказав я Котелку, і він слухняно натягнув повіддя. — Ось як ми зробимо, Олесю. Ти посидиш тут, вип’єш чарку за мій рахунок, а я тим часом обійду