Ілларіон Павлюк - Білий попіл

я. — А як би це так зробити, щоб нікому не показатися на очі в такому ось вигляді?

— Я можу принести чистий одяг з вашої кімнати.

— Та немає в мене чистого одягу, крім трьох сорочок, що ти ж мені їх і принесла.

— Хіба ви, коли їхали сюди, не взяли з собою перевдяганки?

— Це довга історія… Себто… Ні, не взяв.

Вона замислилась, а потім сказала:

— Ходімо.

Привела мене в лазню. Свічок ми не запалювали, щоб не привертати уваги. Місячне сяйво пробивалося крізь єдине невеличке віконце і лишало на стіні навпроти заледве видимі силуети. Якби не ці слабкі зблиски, навряд чи я міг би ступити бодай крок у цілковитій темряві.

— Доведеться в холодній воді митися. Я можу розтопити, але ж це довго буде… — сказала Настя.

— І весь маєток довідається, як я вивалявся у гною, — я силувано всміхнувся. — Ні, краще вже в холодній.

— То роздягайтеся. Тут усе одно нічого не видно…

Я скинув із себе смердючий одяг, повернувшись до Насті спиною, і вона тут-таки облила мене холодною водою з відра. Мені аж дух перехопило — вода видалася крижаною. З горла вирвався мимовільний зойк.

— Та тихо ви! — пригрозила Настя. — Ось вам мило й мачулка. Гарненько потріться, а то пахне, як…

— Притримай-но свої порівняння, дитино, — з удаваною суворістю сказав я. — Сам знаю…

Спробував намацати мачулку, але торкнувся тонкого дівочого передпліччя й обережно провів пальцями по витонченому зап’ястку. Вона нічого не сказала, але й руки не відвела. Я добрався, нарешті, до мачулки. Милився довго й ретельно в цілковитій тиші, а потім запитав:

— Давно ти тут працюєш?

— П’ять років, пане Білий.

— Тарасе, — нагадав я.

— Тарасе, — покірно повторила Настя.

— А пам’ятаєш той день, коли щезла панна Соломія?

— Мені не можна говорити з вами про смерть панночки.

— А я про смерть і не питаю. Лише про той день. Домовилися?

— Ні, — відповіла Настя. — Я поки що збігаю по чистий одяг. А потім допоможу вам ополоснутися.

І вона вибігла раніш, ніж устиг запитати, чому вона уникає цієї розмови.

Я лишився на самоті й ненадовго поринув у свої думки. Дивна, страшенно дивна історія. І жодної гадки про те, що тут насправді відбувається і яким робом доля закинула мене в цю гру.

Крім, хіба що, одного сумнівного здогаду, який зродив мій безпомічний мозок, намагаючись знайти хоч якесь пояснення: а що, як ніякої Соломії ніколи й не було? Хоч би що це могло означати, — додуматись до чогось іншого мені не вдавалося.

Крижана вода линула на мене так несподівано, що я таки скрикнув.

— Тихо, тихо будьте! — м’яко сказала Настя. — Зараз усі збіжаться дивитись, як ви одмиваєтеся з помиїв.

— А щоб тобі добре було… — видихнув я.

— Пробачте, — весело сказала вона, хоча жодного жалю в її голосі не було.

— Хлюпни ще, — попросив я, й дівчина, зачерпнувши з великої діжки ще піввідра холодної води, виплеснула її на мене.

— Одежа не панська, та вже краще, ніж нічого, — сказала Настя й тицьнула мені стосик чистого одягу, що пахнув сонцем.

Покинувши мене одягатися, вона вийшла. Я бачив її в одвірку. Така струнка й ставна… Якби не звичка весь час опускати очі, зовнішність Насті можна було б назвати шляхетною.

— Настю, я ще хотів запитати…

— Про що?

— Диви, яка строга… Одразу — «про що»? Не про вбивство, не бійся. Про церкву.

Вона мовчала, і я вів далі.

— Ти віриш у це все… Що панночка з труни встала?

— Ну… Всі вірять… Кажуть, сам Вій прийшов із пекла по Хому Брута. А панночка підняла йому вії і вказала на свого вбивцю.

— Підняла що?

— Вії… У нього такі довжелезні вії, що він сам не може розплющити очей… А іноді він об’являється у подобі великого сивого вовка.

— Сивого? Як поетично… І ти віриш?

Вона помовчала кілька секунд, перш ніж відповісти:

— Не знаю.

Одягнувшись, я взув чоботи й вийшов до неї.

— Ви тепер на нашого конюха схожий, — всміхнулася Настя.

— Чому ніхто не журився й не тужив на поминках? — запитав я руба.

Вона розгублено опустила очі, та я обережно торкнувсь до її підборіддя. Настя поглянула на мене знизу вгору якось невимовно довірливо і беззахисно.

— Може, хтось і тужив… — ухильно відповіла вона.

Її лице, освітлене місяцем, було зовсім близько від мого. Я поклав долоню їй на щоку, й вона притиснулась до моєї руки.

— Тікайте звідси, — тихо сказала Настя. — Просто зараз. Сідайте на коня — й тікайте! Тимко відчинить ворота — йому за це навіть не перепаде, бо що з нього взяти… Тікайте, пане Білий!

— Тарасе, — виправив я.

— Чимшвидше тікай звідси, Тарасе, — благально повторила вона. — Прошу тебе!

— Але чому?

— Якщо я скажу — ти загинеш.

— Може, досить цих загадок, — м’яко сказав я. — Якщо хочеш попередити мене — розкажи все просто зараз.

— Ні, — вона несподівано взяла мою долоню своєю маленькою ручкою й ще дужче притиснула до щоки. — Ти ж нічого не розумієш! Якщо залишишся — погубиш себе.

Вона була така зворушлива цієї миті, що я всміхнувся.

— Хіба ти не боїшся смерті? — запитала Настя.

— Усі бояться. Та, правду кажучи, я не дуже високо ціную своє життя, — прибрав долоню з її щоки, і дівчина зашарілася. — Дехто сьогодні вже вмовляв мене тікати.

— Отже, не тільки я думаю, що ти хороший.

Вона знову знічено потупилася, а коли звела очі, — вони були сповнені надії й моління.

— Благаю тебе! Просто сядь на коня — й скакай геть!

— Не забудеш принести мій одяг до сніданку? — буденно запитав я.

— Якщо не втечеш сьогодні — їдь завтра! Післязавтра! Лише пам’ятай: якщо ти знайдеш відповіді на свої запитання — буде вже пізно! — вона ступила до мене й сором’язливо поцілувала в щоку.

А потім швидко-швидко подріботіла до будинку.

Розділ 9

…Я надіваю хрестик їй на шию. Лиця янголів на білій емалі сумовито поглядають на золотий силует розіп’ятого Христа. А вона притискає мій подарунок до грудей і всміхається. Ми тонемо у всеохопному білому світлі. Вона щось промовляє, та вуста ворушаться беззвучно… Я хочу її обняти, але в моїх обіймах — щось зовсім інше, неживе… Це стовп. І я прикутий до цього стовпа кайданами… Мене охоплює лють, і я стискаю кулаки, ланцюг напинається, і відчуваю різкий біль у стиснутій руці. Розтискаю пальці й бачу на долоні хрестик. Золотий емальований хрестик…

Хтось постукався. Розплющую очі й намагаюся збагнути, де я… Кімната. Моя кімната в сотниковій садибі… Світанок уже залив стіни ніжно-рожевим сяйвом з оранжевим відтінком. Отже, сонце зійшло не менш як півгодини тому.

Хрестик! Я наче досі відчуваю його на своїй долоні… Але рука порожня, і я похапцем намацую його на грудях… Є! Звісно ж, є…

Сідаю на ліжку й намагаюся остаточно струсити з себе сон, протираю очі. Вони чомусь вологі… З подивом розумію, що на моїх віях, щоках і навіть на шиї — сльози.

Постукали знову. Я швидко втерся, накинув свій учорашній «костюм конюха» й відсунув стілець, яким підпирав двері.

— Добрий ранок, — сказала Настя. Вона тримала в руках мій випраний і висушений одяг.

— Й тобі доброго здоров’я, — відповів я і відступив од дверей. — Зайди на хвильку…

— Якщо тільки не буде запитань про панночку, — строго сказала вона.

Я мовчки кивнув, і Настя переступила поріг.

Обвівши поглядом кімнату, вона поклала речі на стілець і запитально поглянула на мене.

— Добре, що ти без Тимка вашого, — сказав я. — Він би мерщій узявся все