Борис Джонсон - Омріяний Рим

відводили славі, вихвалянням і честі. А римляни-язичники таки вірили в безсмертя: вони шанували безсмертну славу поезії, честь полягти на бойовищі чи право вписати власне ім’я на антаблементах[66] величних споруд.

А далі з’явився християнський погляд, який нехай і суто принципово, але пропагував зречення земних насолод і тріумфів на користь потойбічного життя.

Великою перевагою римської системи було те, що її імператор-бог дійсно існував. На відміну від Меркурія, Юпітера чи Геркулеса, цього бога можна було побачити на власні очі. Приїхавши до Рима, ви могли зустріти його на вулиці й торкнутися складки на його одежі. Це надавало тому суспільству вагомі політичні переваги, і завдяки цьому можна пояснити, як римлянам вдалось управляти Європою й створювати відчуття єдності, яке ще нікому не поталанило перевершити. У своєму імперському культі Август об’єднав у єдине річище релігійні й патріотичні почуття людей. Звісно, сам він був не єдиним і зовсім не найважливішим богом, проте його культ слугував за доказ вірності як йому особисто, так і всьому Риму.

Щоправда, саме факт його фізичного існування став, зрештою, причиною падіння імперської системи та її віровчення.

Попри те що Август нав’язував усім свої моральні закони, його рідня їх нехтувала. Так, його доньку Юлію не раз ловили в самому форумі за непристойними актами з одруженими чоловіками. (Коли її спитали про разючу схожість її дітей на чоловіка, вона відповіла: «Я приймаю пасажирів лише тоді, коли мій човен повен».) Її відправили в заслання. За дружиною Августа Лівією закріпилася неслава за її недбальство, розпутність та інтриганство. Проблема полягала в тому, що родина самого імператора була неконтрольована та обмаль його наступників мали такі самі таланти, як він.

Зрештою поведінка деяких імператорів стала такою огидною, що всілякі заяви про їхню божественність утратили переконливість.

Отже, коли Костянтинові стало клепки змінити віру, перемогла християнська система.

Однак управляти Європою так довго дало змогу римлянам саме язичництво з культом імператора в центрі. Август мав щедру уяву, щоб передбачити, як усе працюватиме, а також повноваження відігравати свою роль так успішно, що імперія протрималася кілька століть.

Культ імператора став ключовим елементом у процесі романізації Європи, але ні в якому разі він не був єдиним козирем римлян. Пора глянути, як вони трансформували більшість знаного нам світу, переконавши народи Середземномор’я, Європи та значної частини Близького Сходу, що не хотіти бути римлянами — це божевілля.

І почали вони з однієї колосальної ідеологічної переваги.

Частина третя

Як цього досягли римляни

Розділ п’ятий

Громадянство

У віці від восьми до одинадцяти років я навчався в Брюсселі, у прекрасному навчальному закладі під назвою Європейська школа. Це одна з небагатьох відверто політичних, а не релігійних у своїх догмах шкіл світу. Вона дає учням певне послання. На її території висить табличка зі словами засновника Європейської спільноти Жана Моне. Він сподівається колись побачити дітлахів, що гасають, веселяться й горланять численними офіційними мовами ЄС. «Нехай в умах вони будуть європейцями», — каже він і розпочинає тираду про свої сподівання, що зі школи вони повиходять із твердим переконанням будувати спільну європейську батьківщину.

Що ж, на мене ці слова не вплинули, як, припускаю, і на решту учнів тієї школи. Принаймні в початкових класах у нас діяв чіткий принцип поділу на мовні групи, або «секції», як їх тоді називали. Британські діти гралися між собою, час від часу беручи до свого гурту якогось нідерландського чи данського малюка, але лише за умови, що той розмовляє їхньою мовою. Не важко здогадатися, що французи тусувалися з італійцями, щоправда таких було небагато, а от німці — мабуть, не слід цього казати, але кому яке діло? — спілкувалися, боюся, тільки з німцями.

А коли наприкінці 1980-х я приїхав до Брюсселя вже як журналіст, то побачив, що той самий поділ панує й серед дорослих. У прес-центрі Берлемону, домівки Європейської комісії, іспанські журналісти збирались у свою компанію й від своїх-таки міністрів приймали брифінги про власні національні інтереси (зазвичай стосувалися вони вилову британської риби). Усі вони мали типово іспанський вигляд: чепурні піджаки, сигарети й доглянуті бороди. Німці збирались у свій гурт, британці — у свій, неабияк засмучуючи федералістів. Після робочого дня відособленість тільки поглиблювалася.

Проводилися британські вечірки, на яких британські експати обговорювали британські школи й побивались, як складно знайти в місцевих супермаркетах «Вітабікс»[67] і «Марміт»[68]. Украй рідко, як і на шкільному майданчику, ці заходи розбавляли випадковий француз чи нідерландка. Мушу визнати, такі були справи по всьому Брюсселю. Представники мовних груп збиралися у своїх вітальнях і їдальнях та рідною мовою перемивали кісточки іншим націям, знай бідкаючись, які ж вони всі нестерпні.

Я б дуже здивувався, якби за ті роки, відколи я пішов звідти, там щось змінилося. Здається, риторику сучасного ЄС довелося підігнати під незручну реальність. Сьогодні вже нам постійно повторюють, що «основним елементом Європи є національна держава».

Саме тут і простежується найбільша відмінність між нашим і римським світом — відмінність, причини й наслідки якої матимуть вплив на ще не одне покоління політиків. Римська імперія займала територію, на якій нині розміщені тридцять окремих національних держав, а деякі з них досі перебувають у взаємному риторичному антагонізмі.

Еліта Римської імперії поводилася зовсім не так, як еліта сучасного Брюсселя. Певно, вони дуже здивувалися б, побачивши, що через 2000 років правителі провінції Британія більше не обідають за одним столом із людьми з провінції Іспанія, а з Галлії чи Італії — і поготів. Вони жахнулися б цій вузьколобій балканізації й кількості дивних креольських діалектів, що деякі з них хоч віддалено, але нагадують латину, тоді як інші зовсім на неї не схожі.

Щоб краще зрозуміти, як Риму вдалося так довго й так ефективно тримати наших пращурів укупі, нам слід збагнути ключовий аспект римської ідеології. Щоб простежити найраніші її сліди, я зустрівся із чоловіком, який викопав яму посеред Римського форуму. Звати його Андреа Карандіні, і коли я зустрів його, вигляд він мав, немов якийсь археолог із роману Агати Крісті: у чепурній парусиновій куртці й панамі. На перший погляд, те, що він намагався здійснити, здавалося досить божевільним.

Варто зазначити, що попри пошану, яку має професор Карандіні у світі римської археології, його цілі й методи описують як доволі суперечливі. Він розповів мені, що вважає себе за фламіна — жерця храмів, які він розкопує. У впевненості його заяв є щось запаморочливе, навіть як