Борис Джонсон - Омріяний Рим

людей. Професор Ендрю Волес-Гедріл, директор Британської школи в Римі каже, що відповідь полягає в бажанні мати цілковитий контроль над ними, і я із цим цілком погоджуюся.

Він стверджує, що підхід Августа нагадує методи католицької церкви: якщо запровадити вимоги й рекомендації до задоволення найбільш глибинних потреб та інстинктів людей, їх можна довго й ефективно контролювати, адже вирішуючи, як їм діяти в найінтимніших аспектах свого життя, вони мусять зважати також на імператора, і це надає йому необмеженої влади.

Наступним питанням є таке: чому люди терпіли це все? Чому вони так охоче приймали цю політичну, культурну й моральну диктатуру?

Для цього нам слід повернутися до часів громадянських війн і глибокого колективного переконання римлян, що їхнє суспільство не просто хворе, а ще й чимось завинило перед богами. Вони потребували миру й заслуговували на нього, але розуміли, що за все треба платити. Цією платою став режим Августа з його разючими утисками демократії. Ба більше, люди полюбили Августа за ту спритність, із якою йому вдалося цілковито ототожнити власну гідність, славу й авторитет із гідністю, славою та авторитетом Риму.

На хвилі піднесення, що здійнялася після громадянських війн, Август створив нове кредо римської величі. Та велич прозирала скрізь: у високій поезії, нових будівлях, перемогах над швейцарськими й германськими племенами. І все це асоціювалося з ім’ям Августа. А оскільки вважали, що успіх Риму дарований йому богами, то й приймалась і версія про божественне походження римського імператора.

Августа прославляли як бога не лише в Азії, його культ легко прижився й у Греції з її багатою традицією такого поклоніння. По всій імперії на теренах нинішніх Іспанії, Франції та Німеччини заговорили про божественність імператора. Місцеві еліти змагалися за посади жерців культу Августа. Хай сучасній людині це здається дивним, та на його честь навіть будували храми й приносили жертви.

Стоячи у велетенському римському театрі в Оранжі, що на півдні Франції, я зрозумів, як Августу пощастило аж так спритно проникнути в уми людей. Припустімо, ви щойно переглянули якусь дивовижну драму. Наприкінці затамовуєте дух, ви приголомшені й сповнені правильних арістотелівських емоцій жалю й страху. Виходячи з театру, ви підводите очі до авансцени, і ось він перед вами: здійняв руку, мов Шейн Варне[63] перед подачею, увічнений у мармурі, величний. Він з вами в театрі в мить переживання найглибшого естетичного відчуття, він з вами на іграх, коли вашу душу мордує запеклий двобій людини та звіра.

Та понад усе він із вами в момент офірування задля улещання богів. Культ Августа сприймали так серйозно, що жерці навіть нашивали його портрет собі на одяг — зовсім як малавійські жінки прославляли Гастинґса Камузу Банду, набиваючи його портрет на сідницях, от лишень у Римі це вшанування було дійсно священним, а не суто політичним виявом.

Його ім’я й портрет можна знайти на численних статуях, колонах, арках, вівтарях і мало не в кожному ритуалі й церемонії. По всій імперії існував клас жерців, які називались августалами. Найбагатші й найуспішніші звільнені раби належали до цього класу. А якщо ви раптом забували ім’я свого імператора, то чули його в назвах міст по всій імперії й далеко за її межами: від Августи Преторії (Аоста, Італія) до Августи Треверорум (Трір, Німеччина) і Цезаравгусти (Сараґоса, Іспанія).

До приходу Августа до влади різні землі й міста карбували власні монети. Певний час він навіть дозволяв шляхетним римлянам випускати власну валюту. Під кінець його правління зображення профілю імператора набуло більш-менш універсальної форми і не лише на грошах. Його портрет був поширенішим за зображення Кемаля Ататюрка в Туреччині (а його можна побачити на кожному поштовому відділенні, кожній громадській вбиральні й кожному штрафмайданчику по всій сучасній Туреччині). Був він розповсюдженіший за портрет Мао в Китаї чи Кім Ір Сена в Північній Кореї. Вважалося цілком припустимим, щоб у їдальні вельможної родини стояв мармуровий бюст імператора.

А тепер уявіть собі той жах, який би ви відчули, якби, зайшовши пообідати десь в Ізлінгтоні, побачили там мармуровий бюст Блера, Тетчер або й Джона Мейджора. Певно, ви подумали б, що це якийсь невдалий жарт чи безглузде ідолопоклонство.

Утім, римляни вважали культ свого повелителя не якимсь безглуздям чи ідолопоклонством, а підтвердженням своєї вірності Риму, найбільшій силі й найвеличнішій цивілізації у світі, яка — і це найважливіший момент — божественним чином втілена в особі цього чоловіка.

А це вже повертає нас до постаті Ісуса й тієї мороки, яку він завдав Риму. Він прагнув донести людям, що є чітке розмежування між царством небесним і світом, у якому домінує Рим. «Тож від дайте кесареве кесареві, а Богові Боже»[64], — говорить він. Для нас ці слова не позбавлені здорового глузду. Він ніби каже: «Слід розділяти релігію й політику», — і це правильно.

Однак ключовим у правлінні Августа було те, що релігію й політику не розділяли. Щоб зрозуміти, як римлянам вдавалося так довго управляти всією Європою, нам слід усвідомити, як майстерно Август укорінив ідею божественного походження імперії з імператором-богом на її чолі.

Коли ж Ісус, тримаючи в руках цезареві монети, казав, що в імператорі нема нічого божественного, це звучало дещо образливо для римського вуха. Це вже випадок романоскептицизму, уже майже богохульство.

Саме це найдужче не любила в Ісусі рада єврейських правителів — Синедріон. Не так страшні його заяви про те, що він Син Божий — у цих словах не було нічого аж надто блюзнірського. Найбільше члени Синедріону боялися, що він завдасть їм клопотів із римлянами, тому й віддали його на розп’яття. Виходить, Ісус був просто плямою на їхньому політичному іміджі.

Як розповідає Іван, фарисеї сказали: «Якщо так позоставимо Його, то всі в Нього ввірують, і прийдуть римляни, та й візьмуть нам і Край, і народ!»[65]

Вони не могли ризикувати, тож він загинув. Страсті Христові посіли центральне місце в релігії, яку на позір навмисне створили як цілковиту протилежність до римських цінностей. Звісно, щоб не надто узагальнити цей момент, слід діяти дуже обачно.

Без сумніву, у Римі не бракувало покірних, благочестивих, самовідданих язичників, сповнених братерської любові, так само як існує й велика кількість безсовісних, лицемірних і жадібних до слави християн.

Одначе, грубо кажучи, я сподіваюся, ви приймете той факт, що обидва «сини божі» — Август і Христос — є двома кардинально протилежними етичними системами. Існував римський погляд на те, що означає прожити гідне життя, у якому життя потойбічне було вторинним елементом, а головну роль