Герман Гессе - Деміан

І тут знову почув, як він чітко промовив: «Абраксас…»

Початок пояснення, звісно, я не чув, доктор Фоллен продовжував:

— …Не треба уявляти собі погляди цих сект і містичних об’єднань давнини такими наївними, якими вони здаються з раціоналістичної точки зору. Власне, науки в нашому розумінні давнина не знала. Зате дуже високо був розвинений інтерес до філософсько-містичних істин. Почасти з цього виникла магія, усілякі ритуали, часом вони приводили до злочинного обману. Але й магія спочатку мала високі і глибокі ідеї. Таким було і вчення про Абраксаса, яке я навів зараз для прикладу. Це ім’я називають у зв’язку з грецькими магічними формулами, і багато хто вважає його іменем якогось язичницького божества, котрі ще й дотепер живуть у свідомості диких племен. Однак, здається, Абраксас містить у собі щось набагато більше. Абраксас мав поєднувати в собі божественне і диявольське.

Молодий спеціаліст натхненно продовжував свої історичні екзерсиси, ніхто його надто не слухав, це ім’я більші не згадувалося, а я поринув у роздуми, що виникли несподівано.

«Поєднати божественне і диявольське…» — відлунювало в мені. Але ж і я про це вів розмови з Деміаном при останніх наших зустрічах. Деміан говорив тоді, що хоча у нас і є свій Бог, якого ми вшановуємо, але він представляє лише доволі окреслену частину світу — офіційну, дозволену, «світлу». А треба охоплювати й шанувати весь світ. Отже, потрібно мати такого бога, який одночасно втілював і темний бік життя. Заснувати поряд із богослужінням і служіння спокусливому, диявольському? Себто виходить, Абраксас був таким божеством, яке одночасно вважалося і богом, і… дияволом?

Деякий час я старанно шукав цей слід, однак значно просунутися не вдалося. Я безуспішно перерив цілу книгозбірню, шукаючи відомості про таємничого Абраксаса. Власне, моя натура ніколи не була налаштована на цілеспрямовані пошуки, коли натрапляєш на істини, які зостаються в руці, немов якесь коштовне каміння.

Образ Беатріче, що певний час так сильно і глибоко захоплював мене, поступово й повільно віддалявся, дедалі більше відходячи на периферію, розпливаючись, бліднучи. Моїй душі його було вже недостатньо.

У цьому дивному самозаглибленні, в якому я жив, немов сновида, тепер формувалося щось нове. В мені буяла туга за іншим життям, більше того — туга за коханням, і потяг статі, який я певний час розчиняв у поклонінні Беатріче, вже вимагав нових втілень. Зі мною все ще нічого не сталося, і найпростіше зараз було б обдурити свою тугу й спрямувати увагу на доступних дівчат, у яких шукали насолоди мої приятелі. Але я з новим завзяттям поринув у марення — навіть вдень, а не тільки вночі. Видіння, образи і пожадання зароджувалися в мені й відокремлювали мене від зовнішнього світу так міцно, що з цими тінями (чи снами) у мене існував більш реальний і живий зв’язок, ніж із дійсністю.

Один з таких снів (його можна назвати і грою фантазії) раз у раз повторювався і став для мене визначальним. Сон цей, найважливіший і наймерзенніший у моєму житті, виглядав приблизно так. Я начебто повертався до батьківської домівки. Над входом жовтим на синьому тлі вирізняється птах. З будинку назустріч мені виходить мати, але коли я хотів обійняти її, то виявилося, що це якась невідома постать — висока і могутня, схожа на Макса Деміана і на портрет, намальований мною. Але ця постать була зовсім інша і, попри свою поставу, явно жіноча. Вона міцно пригорнула мене й стиснула в тремтливих любовних обіймах. Блаженство і жах змішувалися водно, обійми були богоявленними і водночас… богохульними. Багато чого у тій постаті, що обійняла мене, нагадувало матір, але й… Деміана. Ті обійми були нехтуванням будь-якої шанобливості і все ж таки приносили справжнє блаженство. Я часто прокидався після цього сну з глибоким відчуттям щастя, але й зі смертельним страхом і змордованим сумлінням, немов після скоєння якогось жахливого гріха.

Лише поступово й підсвідомо я вибудував зв’язок між цим цілковито внутрішнім образом і тією підказкою, що прийшла ззовні, — стосовно бога, якого я шукав. Але потім зв’язок цей став тісніший і глибший, і я відчув, що саме в цьому прикметному сні я і закликав Абраксаса. Блаженство і жах, переплетення чоловічого і жіночого, найсвятішого і найогиднішого, здригання від глибокої провини, що проймала найніжнішу цнотливість, — таким було кохання в моєму видінні, і таким був той Абраксас. Кохання вже не було тваринним темним потягом, як це налякано сприймалось мною спочатку. Воно вже більше не було й натхненним, молитовним поклонінням, яке породжував у мені образ Беатріче. Воно було і тим, і тим, і ще чимось глибшим — воно було ангельським образом і сатанинською подобою, чоловіком і жінкою водночас, людинним і тваринним, найбільшим благом і найбільшим злом. Жити цим — здавалося моїм призначенням, спізнати це — моєю долею. Я прагнув такої долі і боявся її, але вона завжди була присутня, завжди була зі мною.

Наступної весни я мав лишити пансіон і стати студентом. Але я ще не знав, де і що вивчатиму далі. Над моєю верхньою губою вже пробився пушок, я ставав юнаком, однак почувався все ж цілковито безпорадним, без будь-якої мети. Певним було тільки одне: мій внутрішній голос, мої видіння. Я відчував, що маю сліпо підкорятися цій спрямовуючій волі. Але здійснювати це вдавалося тяжко, я бунтував. Можливо, я божевільний (так думав я часто), можливо, я не такий, як інші? Але ж усе, що робили ті інші, вдавалось і мені, при певному зосередженні я міг читати Платона, розв’язувати задачі з тригонометрії чи розібратися в якійсь хімічній формулі. Я не міг тільки одного: вилучити з темряви приховану мету і накреслити її десь перед собою. Натомість інші точно знали, чого вони хочуть: стати професорами чи суддями, лікарями чи художниками, знали, скільки це вимагатиме часу і які обіцяє переваги. Мені це не вдавалось. Можливо, я теж коли-небудь стану кимось, але звідки я міг про це знати? А може, я продовжуватиму пошуки роками, але так і не стану ніким і не досягну жодної мети? Хоча до якоїсь і прийду. Але може виявитися, що вона зла, небезпечна, жахлива…

Я, либонь, тоді хотів жити тим, що само виривалося з мене назовні. Чому ж це було так важко?

Часто я робив спроби намалювати манливий образ кохання зі свого сновидіння. Але мені це не вдавалося. Якби воно вдалося, я послав би його з листом до Деміана. Де він був? Хтозна… Я відчував тільки те, що він пов’язаний зі