Євгеній Павлович Литвак - Епоха слави і надії, Євгеній Павлович Литвак

хто бажають творити, можуть знайти в вільному доступі інформацію в інтернеті: і майстер – класи, і напрацювання інших майстрів. Зазвичай мої замовники уявляють, який ловець снів вони для себе хочуть. В цьому сенсі працювати трохи складніше, тому що людина вже придумала образ, а сам зробити ловець не може. Я повинен зрозуміти його задумку, уявити все в фарбах і втілити всі його побажання в реальність. Але з людьми працювати набагато приємніше, ніж абстрактно виготовляти виріб в надії, що ловець снів знайде свого хазяїна. Коли працюєш в тандемі із замовником, у результаті виходить щось самобутнє. При виконанні нестандартних побажань замовника народжуються абсолютно незвичні речі, які в другий раз буде складно повторити.

Мої роботи не повторюються, крім одного замовлення. Одного разу дівчина на своєму дівич – вечорі вирішила подарувати подругам ловці снів і попросила зробити їх однаковими. Так я змайстрував тринадцять ловців в одній стилістиці і колірній гамі. Я і надалі буду розвиватися у творчому напрямку. Хочу більше малювати і отримати художню освіту. Почуття смаку в мене є, є деякі навички, але бракує базових знань і замало практики. В своїх мріях я бачу себе художником зі світовим ім'ям. – Признався Ніколас.

Глава 7

Лангре і Стажер не стали відкладати поїздку до психіатричної лікарні, де знаходився той самий Крамер, біля будинку якого, комісар трохи не розпрощався з життям. Поліцейські, немов два шукачі, що взяли слід, йшли по залишених злочинцем слідах і не хотіли витрачати часу на те, щоб перевести дихання і відпочити. Адже в їх випадку це може відгукнутися новими жертвами.

Вони припаркувалися біля в'їзду в лікарню в невеликому ряді автомобілів інших відвідувачів, що чекали своєї черги. Сама будівля ховалася за високою огорожею, а по всьому периметру виднілися чорні лінзи камер спостеження. З одного боку лікарня була по свсідству з військовою частиною, схованою за високою білою огорожею, увінчаною колючим дротом. Біля контрольно – перепускного пункту, з суворими обличчями стояло кілька чоловік у формі.

З іншого ж боку дороги, яскравою плямою черепичних дахів і вічнозелених живоплотів, виділявся приватний сектор.

В двір поліцейських впустили лише після детального огляду речей і перевірки всіх документів. За огорожею, кипіло своє життя – тут і там поспішали в своїх справах працівники лікарні, з розташованого трохи подалі гаража виїхало кілька машин швидкої допомоги з увімкненими сиренами. Самі пацієнти були схожі швидше на примар, ніж на живих людей, прогулювалися в дворі з непрацюючим фонтаном.

На порозі їх зустріла привітна санітарка середнього віку – в охайній формі і милими ямками на усмішливому обличчі. Їй явно хотілося поговорити, мабуть, відвідувачів тут було мало, а нових і поготів.

– Умови в нас відмінні – догляд, процедури і живлення на вищому рівні. Але не дай боже вам, панове, сюди потрапити! – Сплескала вона руками. – До недавнього часу єдиною установою з високим рівнем нагляду за такими пацієнтами була французька психіатрична лікарня імені святого Петра… – Беззупинки тараторила привітна жінка, ведучи їх по хмурому на вигляд вестибюлю. Вони повернули до другого корпусу, піднялися по обшитих панелями сходах.

Після чого, раптом спохопившись, санітарка вибачилася і сховалася за дверима одного з кабінетів, де, як вона сказала, залишила книгу обліку відвідувачів.

Лангре озирнувся на всі боки. Через високі стелі, розташування палат та сходів, будівля здалася йому досить старою.

– Якщо суд визнає злочинця неосудним, його відправляють на примусове лікування, поки лікарі не визнають його повну соціальну безпеку, – неголосно, щоб їх не почули сторонні, сказав він.

– Я тільки що прочитав в інтернеті, – сховавши телефон в кишеню, також впівголосу поділився інформацією Стажер, – що правозахисники занадто часто фіксують тут порушення прав хворих. Цю лікарню звуть "Пеклом на землі".

Помітивши неподалік жінку, яка, судячи з одягу, не була співробітником, а прийшла відвідати когось з рідних або близьких, поліцейські переглянулися між собою. Лангре кивнув у відповідь на німе питання Стажера.

– Добридень, мадам, вибачте, що потурбували, – чарівно посміхаючись, вибачився Стефан. – Ми тут вперше і хотіли б дізнатися про це місце.

– Правильно, що хочете, – з гіркотою в голосі відповіла жінка. – Моя дочка тут вже півроку. Я вже і не запитую, скільки ще їй треба часу на повну реабілітацію. Лікарі тільки твердять, що залишається тільки чекати. Вони, бачте, ніяк не можуть переконатися, що рецидивів більше не буде!

Побачивши, що хтось вийшов з кабінету у кінці коридору, жінка різко попрощалася з ними, на ходу кинувши, що вже давно шукає зустрічі з головлікарем, і рішуче попрямувала туди, де щосили набирав оберти неабиякий скандал. Не звертаючи уваги на оточення і спроби лікаря її заспокоїти, відвідувачка, перегородивши собою отвір, з кожною секундою кричала все голосніше та голосніше :

– Я вимагаю, щоб ви негайно припинили колоти моєму синові ваші препарати! Ви що, не бачите, від них йому тільки гірше?! – Жінка в люті тупнула ногою. – Я знайду на вас управу! Ви тримаєте тут мою дитину вже шість років! Ви зламали їй життя! Мадам! – вона вчепилася в рукав жінки, що підійшла. – У вас тут хтось є? Забирайте, поки не пізно! Мого сина не лікують, тільки знищують уколами його здоров'я! Суд не допомагає, по колу одна сама платівка! – Вона голосно хлипнула, крики змінилися сльозами відчаю. – в мого хлопчика трясуться руки і ноги, тиск скаче, він ледве говорить, весь якийсь загальмований, майже не спить. Вони перетворили його на овоч! Прошу, – вона знову перемкнула увагу на лікаря. – Прошу, заради усього святого, почуйте благання матері! – Жінка опустилася на коліна, низько схиливши голову, не припиняючи схлипувати. – Зупиніться! Досить його вбивати.

– Йому зараз явно не до нас, – кивнув на сцену, що розгорнулася, Лангре похитав головою. – Підемо, почекаємо зовні. Якщо що, я маю тут одного знайомого санітара.

Вони вийшли у внутрішній дворик, де за лавками причаїлася стара, обшарпана будівля коричневого кольору, з гратами на вікнах.

– І це називається лікарня! – Скептично гмикнув Стажер. – Але чи можна це, – він зробив наголос на останньому слові, – назвати установою охорони здоров'я?

Лангре промовчав, що було красномовніше за зайві слова. Він витрусив з пачки цигарку, закурив і, опустившись на найближчу лавку, витягнув ноги. Випустивши з рота клуб диму, Лангре задумливо подивився на пацієнтів, що прогулювалися неподалік :

– Здаються такими нешкідливими, – зітхнув він. – Адже тут у більшості своїй лікують особливо – небезпечних, як наш.

– Крамер, так, – підхопив Стажер. – Власними руками вбив всю свою сім'ю. Ось тільки ніяк не зрозумію, чому ніхто не встиг врятуватися? Навіть якщо вони спали, прокинулися б від криків.